Валентин  Гайдай – магістр  історії (Національний педагогічний університет  імені М. П. Драгоманова), незалежний дослідник

Релігія, концентровані  в її межах знання (зокрема вірування) були невід’ємним атрибутом повсякденного життя людини як соціальної істоти від найдавніших часів до сьогодення.  Мова, праця, інтелект та вірування стали тими ідентифікаторами, що відокремили сучасну людину від інших гомінідів. Спочатку це були найпримітивніші вірування: тотемізм (релігійне уявлення про міфічного родоначальника, охоронця роду), магія та анімізм. Без вірувань, знань про живу природу, про Всесвіт важко було уявити існування будь-якого етносу, що населяв територію України. Варто згадати про релігійні уявлення трипільців, кіммерійців, скіфів, грецьких колоністів, сарматів, готів, що лишили свій відбиток на формуванні й становленні релігійних уявлень праукраїнців. Про це свідчать і численні пам’ятки релігійного життя цих народів – як скіфські кургани та артефакти, так і українські звичаї та обряди.

Щодо готських племен, то слід окремо зауважити, що вони були одним із перших етносів на території України, що офіційно прийняли християнство (а саме у IV ст. по Хр. у формі аріанства – ранньої течії християнства, що її пізніше було визнано єретичною).

Ще  протягом шести наступних століть  християнство лишалося локальною релігією на теренах України і не знаходило  такої великої кількості послідовників, як у Західній Європі. Та вже з 988 року утверджується як державна релігія Київській Русі, а саме у вигляді своєї східної гілки – православ’я. Християнізація Русі, порівняно з іншими європейськими країнами, які на той час уже давно прийняли християнство, проходила надзвичайно складно, особливо в перші десять років хрещення східних слов’ян. Це можна пояснити такими чинниками: по-перше, праукраїнці особливо гостро відчували відрив від батьківської віри й болісно переживали цей процес; по-друге, християнізація провадилася насильницькими методами; по-третє, прийняття християнства розривало сакральну єдність тодішнього покоління з минулими, що призвело до опору процесу християнізації з боку більшої частини населення Русі, а відтак і до жорсткої протидії Києва противникам християнізації. Читати далі »

Олександр Федоренко  – науковий співробітник відділу  геополітики та геостратегії Науково-дослідного інституту українознавства

Після проголошення незалежності України та визнання її державності в українському соціумі відбулись кардинальні зрушення в парадигмі суспільного розвитку. Замість ідеологічних та політичних цінностей тоталітаризму домінантні позиції тепер займає пріоритет прав людини і громадянина. На відміну від Російської Федерації, яка стала політичним і майновим правонаступником Радянського Союзу зі сформованою на великодержавних традиціях політичною, науковою та діловою елітою, в Україні процес становлення нової держави збігся з процесами формування сучасної української нації й переходу від державної моделі економіки до ринкових відносин.

Україну після розпаду СРСР було визнано  світовим співтовариством новою  державою, утворення якої було пов’язано  з визнанням у суспільстві  критерію рівності громадянських прав усіх мешканців її території. Обставини утвердження нової держави виявилися надзвичайно складними, внаслідок відсутності значного запасу цінних металів та іноземної валюти, покладів нафти й газу, вичерпності власних корисних копалин. Читати далі »

Анатолій Луценко  – викладач Національної академії оборони України

Сучасний історичний етап характеризується глобальними трансформаціями міжнародного життя. Змінюється політична карта, розширюються або, навпаки, звужуються сфери впливу держав, що призводить до руйнації всього світового порядку. Всі ці процеси стимулюють розвиток геополітичної думки та суттєво впливають на важливість геополітичних факторів в системі національної безпеки, до яких належить: географічне середовище, політична система, соціально-демографічна структура, військова могутність та економіка.

З погляду геополітики, національна безпека держави виявляється у двох аспектах: безпека (контроль) простору, що забезпечує повноцінне існування і могутність певної етносоціальної системи, а також безпека нації як етнонаціональної системи.

Ця  обставина й визначає зв’язок  загальної проблеми з найбільш важливими  науковими та практичними завданнями дослідження взаємозв’язку геополітики та національної безпеки держави. Читати далі »

Едуард ЮРЧЕНКО  – філософ, викладач кафедри філософії  та педагогіки Національного транспортного  університету

Валентин ГАЙДАЙ – магістр історії (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова), незалежний дослідник

Висхідною точкою націотворчих процесів сучасності багато хто досі вважає революційні події у Франції 1789–1794 років. Мовляв, саме тоді класична феодально-абсолютистська монархія перетворилася  на зразкову національну державу, подаючи приклад іншим європейським країнам. Саме там і тоді виникла чи не перша у світі «політична нація» (хоча насправді місце цього фантома вже давно на звалищі історії, десь поруч із такими симулякрами, як «відкрите суспільство» чи «вільний ринок»). Звідси й переважно толерантне ставлення дослідників до революційного божевілля, яке за всієї своєї нелюдської брутальності нібито все ж сприяло «прогресові» у загальноісторичній перспективі [1].

Але чи так це було насправді?

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації Читати далі »

Перетворення  України на початку ХХІ століття на впливовий чинник загальносвітових процесів свідчить про нагальну потребу наукового обґрунтування геополітичних перспектив української держави у внутрішньо-територіальному, регіональному і глобальному вимірах, а також поглибленого дослідження ідейної спадщини української геополітичної думки та її характерних особливостей.

Вибори  президента держави у 2004 р. показали зіткнення антиколоніального політичного дискурсу, спрямованого на подолання залежності українського суспільства від впливу політичних, економічних, інформаційно-культурних структур Російської Федерації, і антимодернізаційного політичного дискурсу, спрямованого проти інтеграції України у європейський цивілізаційний простір. Однією з домінант цих політичних дискурсів були ментальні відмінності у світосприйманні мешканців «умовного Заходу» і «умовного Сходу», які визначали різноспрямованість у географічно-політичних орієнтаціях за історико-географічним критерієм диференціації по лінії «Схід – Захід».

Досвід виборів показав, що ці політичні дискурси втратили актуальність, оскільки виразно виявилися тенденції до творення єдиної політичної нації з єдиним образом України як просторової реальності. Стереотипізація реальних і уявних мовно-культурних і соціальних відмінностей регіонів України, передусім західних і східних, на думку Л. Нагорної та інших вітчизняних політологів, виявила під час виборів президента поляризацію регіональних інтересів населення щодо вибору оптимальної моделі розвитку українського суспільства, геополітичного вектора орієнтації держави у регіональному і світовому просторах, статусу російської мови [1, 217]. Читати далі »

Ідеологічні дискусії та соціальні суперечності в сучасній Україні нерідко мають своєю основою суспільні зрушення та політичні прецеденти минулого. Чимало матеріалу для роздумів тут можуть дати навіть персональні взаємини між провідниками визвольних змагань. Однією з найцікавіших сторінок такої взаємодії є стосунки між Головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою та чільником народного спротиву на Правобережній Київщині Данилом Терпилом (Зеленим) у 1918–1919 роках.

Зв’язки С. Петлюри та Д. Терпила починаються у листопаді 1918 р. Того року Зелений повернувся із заслання та з літа 1918 р. став членом підпільного ревкому, що діяв у його рідному містечку. Він зайняв різко антигетьманську позицію. Діяльність Д. Терпила на той час позначилась проведенням мітингів і зборів, активними виступами проти влади Павла Скоропадського та німецьких окупантів у Трипіллі та найближчих територіях.

У стосунках отамана Зеленого та Симона Петлюри можна виділити кілька етапів:

І етап – співпраця з Директорією, що тривала з листопада 1918 р. до початку січня 1919 р.

ІІ  етап – конфронтація з С. Петлюрою через власну прорадянську орієнтацію. Він тривав від початку січня до березня 1919 р.

ІІІ етап – антибільшовицький (його ще можна назвати самостійницьким, тобто періодом, коли отаман Зелений  офіційно не стояв на позиціях уряду  Директорії, але й не противився усіляким можливим контактам із нею). Він тривав з кінця березня до вересня 1919 р.

ІV етап – налагодження стосунків Д. Терпила (Зеленого) і С. Петлюри. Тривав із вересня 1919 р. до смерті отамана Зеленого (за одними даними, у листопаді, за іншими – у грудні 1919 р.).

Розглянемо  детальніше ці етапи. Читати далі »