(Рецензія  на періодичне видання: Спільне: Журнал соціальної критики. – 2011. – Вип. 3: Політика освіти; http://commons.com.ua/).

Олександр МАСЛАК, кандидат філософських наук; Петро ВОЗНЮК, політолог, експерт аналітичної групи «Рубікон».

Після падіння СССР в Україні тривалий час відчувався своєрідний дефіцит «лівого» (марксистського, анархістського, соціал-демократичного тощо) інтелектуального дискурсу. Так, всі ці роки існував політичний монстр-гігант КПУ (якийсь час нібито «підпільно»), великою популярністю користувалася СПУ О. Мороза, наприкінці 1990-х на політичну сцену вийшли різноманітні «соціал-демократичні» партії. Але «сумарний продукт» цього сегменту українського політикуму (поза архаїчною газетною пропагандою) був майже нульовим. Як виняток можна назвати хіба що книжкову серію «Основні цінності», що її деякий час спонсорувала СДПУ(о) одіозного В. Медведчука, де було опубліковано кілька цікавих праць з історії та теорії соціал-демократії. Читати далі »

Валентин  Гайдай – історик, аспірант НПУ ім. М. П. Драгоманова

Вивчення  малодосліджених сторінок українсько-польської  історії є вкрай актуальним в контексті сучасного стратегічного партнерства України і Польщі. Звертаючись до минулих реалій, ми можемо краще зрозуміти політичні процеси нинішнього часу.

20-ті  рр. ХХ ст. були непростими в  житті тогочасного суспільства,  несучи з собою нові політичні режими та ідеології. Саме тоді в більшості країн Європи до влади прийшли ліві або праві політичні угрупування, було встановлено реакційні, авторитарні або тоталітарні режими.

Не  оминули ці процеси і Польщу та СРСР. На початку 1920-х постала незалежна польська держава ― т. зв. ІІ Річ Посполита, у 1922 р. було утворено СРСР. Слід зауважити, що ці дві держави, різні на перший погляд, мали багато спільних моментів в економічному, суспільно-політичному житті саме у 1920-х рр. Як відомо, СРСР на перших етапах свого існування не був тоталітарною державою, якою він став вже у 1930-х рр. – протягом 1920-х ще існували незалежні видавництва, громадські організації, спілки, нова економічна політика забезпечувала існування в країні приватної власності тощо. Читати далі »

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Євген Карась – магістр філософії КНУ ім. Т. Шевченка

Сьогодні  ми живемо у світі, де сили та ресурси для змін зосереджені в руках бізнесу, уряду і громадянського суспільства. Уряди та бізнес з 1980 р. змагаються за світову владу. Поява ж глобального громадянського суспільства на початку ХХІ ст. змінила світ з однополярної на біполярну зону впливів.

Антиглобалістські протести – це, вірогідно, не найкращий приклад ефективності та продуктивності громадянського сектору, але найбільш наглядний та масштабний. В 1999 р. члени Всесвітньої торгової організації прибули в Сієтл на саміт; також у місто з усього світу прибули кількадесят тисяч протестувальників, що належали до різних верств суспільства. В результаті вуличних протестів зустріч економічних та державних діячів зі 135 країн була зірвана. Учасники зустрічі, намагаючись виробити нову угоду про торгівлю, отримали незабутній урок від протестувальників на вулицях міста, який полягав у тому, що доля світу перестала визначатися біполярною боротьбою за владу між діловим сектором великих транснаціональних корпорацій та урядами національних держав. СОТ була головним прикладом біполярної структури влади у світі, однак новий глобальний чинник громадянського суспільства оскаржив монополію економіки та політики. Датою «битви в Сіетлі» та поразки Всесвітньої торгової організації (СОТ) перед громадськими протестами можна символічно позначити той момент, коли громадянське суспільство виступило у світовому масштабі в якості третьої самостійної глобальної сили.

Характерними  рисами антиглобалістських рухів є їх мережевий поліцентричний характер та широка ідеологічна платформа. Саме завдяки цим факторам антиглобалістам вдається акумулювати в своїх рядах маси найрізноманітніших людей. Мережева структура диктується потребою об’єднання великої кількості груп, що мають серйозні розбіжності у поглядах та методології. Суто мережевий поліцентричний протестний рух здатний акумулювати активістів та розвивати певну проблематику, закладати нові цінності в соціальний капітал певного суспільства, але досить обмежений в закріпленні чи розвитку досягнутих результатів. Читати далі »

Олександр Федоренко – історик, дослідник геополітичної проблематики

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Протестний  рух як явище суспільного життя  виявляє низку певних стосунків  соціальних груп населення і дотичних до них конкретних подій. Для окреслення характерних особливостей протестного руху в Україні наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття доцільно виділити основні етапи конфліктних ситуацій, пов’язаних з політикою органів влади щодо значної частини суспільства.

Політичні процеси в сучасній українській  державі – це складний комплекс взаємовідносин в усіх сферах її суспільного  життя. Розглядаючи факти масового протестного руху, дослідникам потрібно звернути особливу увагу на його соціальні і технологічні аспекти.

Цілком  правомірним є розгляд протестного руху не як одного процесу зростання активної громадянської позиції, а як комплексної сукупності суперечливих і конфронтаційних процесів стимулювання громадянської активності мешканців країни. Безперечно, що у вітчизняній науковій думці процеси і тенденції потрібно вивчати із врахуванням трансформаційних змін суспільно-політичного середовища України в періоди здобуття незалежності, становлення і розбудови суверенної державності. Читати далі »

Заремба О.В. кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник  Інституту політичних і етнонаціональних досліджень   ім. І.Ф. Кураса НАН України, Федоренко О.А. науковий співробітник ННДІУ МОН УКРАЇНИ

ВІТЧИЗНЯНА ГЕОПОЛІТИЧНА ДУМКА ЯК ЯВИЩЕ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Київ-2010

Завантажити книгу у PDF

Олександр Федоренко – науковий співробітник сектору  геополітичних досліджень Національного науково-дослідного інституту українознавства. 38 років, освіта  – історичний  факультет НПУ  ім. М. П. Драгоманова.

У європейській та світовій науковій думці  дослідницькі традиції ідентифікації  політичних процесів із природними явищами  та осмислення особливостей їх взаємозв’язку  закладено ще в політичних вченнях античних та середньовічних мислителів (Платона, Аристотеля, Цицерона, Мак’явеллі тощо). Конкретні природно-територіальні умови на певному етапі історичного розвитку зумовлювали конкретні способи, засоби та методи реалізації владних повноважень політичних суб’єктів щодо формування умов розбудови  елементів соціально-політичної структури суспільства.

Соціально-історичні  зміни у світовому просторі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття спричинили постання різних тенденцій  та напрямів розвитку суспільства в європейських державах. За таких обставин відбувається виокремлення політичної науки в самостійну ідейно-теоретичну і предметну сферу дослідження проблемних аспектів політики держав та осмислення окремих та специфічних для національних спільнот суспільно-політичних проблем.

Виходячи  з історичних знань про політику, слід зазначити, що остання є передусім  організацією сформованого на конкретній території під впливом географічних факторів суспільства, яке, своєю чергою, формує владні структури держави. Зміст політики знаходить свій вираз у її цілях і цінностях на території конкретного суспільства, де поширюється його історично зумовлене політичне життя або здійснюється його політичний вплив. Читати далі »