RSS FEED
Наш банер
НАШІ друзі
Статистика
Besucherzahler mail order russian
счетчик посещений

Категорія ‘Історія ідей’

Олександр ФЕДОРЕНКО. ПРОТЕСТНІ ДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ: ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Олександр Федоренко – історик, дослідник геополітичної проблематики

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Протестний  рух як явище суспільного життя  виявляє низку певних стосунків  соціальних груп населення і дотичних до них конкретних подій. Для окреслення характерних особливостей протестного руху в Україні наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття доцільно виділити основні етапи конфліктних ситуацій, пов’язаних з політикою органів влади щодо значної частини суспільства.

Політичні процеси в сучасній українській  державі – це складний комплекс взаємовідносин в усіх сферах її суспільного  життя. Розглядаючи факти масового протестного руху, дослідникам потрібно звернути особливу увагу на його соціальні і технологічні аспекти.

Цілком  правомірним є розгляд протестного руху не як одного процесу зростання активної громадянської позиції, а як комплексної сукупності суперечливих і конфронтаційних процесів стимулювання громадянської активності мешканців країни. Безперечно, що у вітчизняній науковій думці процеси і тенденції потрібно вивчати із врахуванням трансформаційних змін суспільно-політичного середовища України в періоди здобуття незалежності, становлення і розбудови суверенної державності. Читати далі »

Любов БАГАЦЬКА. ЕВОЛЮЦІЯ НОВІТНЬОГО ПРОТЕСТНОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Любов БАГАЦЬКА – директор інформаційного департаменту Інституту громадського розвитку «Ортега-і-Гассет», mara_lyubchenko@meta.ua

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Говорячи  про новітню історію протестного руху в Україні, мабуть, варто почати із Студентської революції на граніті. Ця акція на той час не мала аналогів у Європі, адже була організована студентською молоддю. Революція на граніті є важливою і з огляду на те, що мала вплив на становлення незалежності України.

Наступна  масштабна акція протесту – «Україна без Кучми» (УБК), організована політичною опозицією тодішнього Президента саме зі згадкою про досягнуті результати Революції на граніті. Хоч, на перший погляд, «УБК» не принесла бажаних результатів – відставки Леоніда Даниловича та зміни політичної системи, – проте вона дала інший важливий результат: український народ усвідомив, що може боротися за свої права і має це робити. Саме після цього усвідомлення і віри у власні сили логічними стали події 2004 року. Проте Помаранчева революція мала дещо новий для протестних рухів в Україні характер – прагнення влади, а не змін політичної системи. До того ж нею фактично керували політики, на відміну від «України без Кучми»,  яка була позбавлена чіткого політичного забарвлення.

Події 2004 року показали, що протест може мати вплив на ситуацію в країні. Та чи завжди це добре? Читати далі »

Наталія РУДНІЧЕНКО. СЕМАНТИКА УКРАЇНСЬКОГО ПРОТЕСТНОГО РУХУ

(на прикладі  висвітлення подій Помаранчевої революції в Інтернет-виданні «Українська правда»)

Наталія РУДНІЧЕНКО – канд. філол. наук

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Всеукраїнський  протестний рух під назвою «Помаранчева революція», який відбувся у листопаді 2004 – січні 2005-го рр. після другого туру президентських перегонів між кандидатами в президенти Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, став одним з найпотужніших протестних рухів останнього десятиліття, який, звичайно, знайшов своє відображення у засобах масової інформації. Провідним виданням, що висвітлювало події Помаранчевої революції з максимальною достовірністю, було Інтернет-видання «Українська правда» (www.pravda.com.ua).

Щоб дослідити особливості відтворення подій протестного руху «Помаранчева революція» журналістами Інтернет-видання «Українська правда» на концептуальному (світоглядному) рівні й змоделювати його семантичне поле, нами було вирішено проаналізувати вербальну складову відповідного Інтернет-дискурсу «Помаранчева революція», послуговуючись критерієм діахронічної стійкості [8, 67-68]. Цей критерій дозволяє якнайкраще відобразити динаміку змін у мові на рівні лексико-семантичної системи (відтак, з точки зору перебігу світоглядних процесів учасників дискурсу), а також врахувати стрімку дискурсивну діяльність суспільно-політичного видання «Українська правда»  у період з 22 листопада 2004 р. по 23 січня 2005 р.

Таким чином, узагальнивши релевантні погляди  О. Шейгал [8, 67-69], Т. Шмельової [9, 33-41], З. Фоміної [7, 20-324], Г. Кульжанова [4], С. Кара-Мурзи [2, 52-54] за критерієм  діахронічної стійкості, в проаналізованому Інтернет-дискурсі виділяємо такі актуалізовані лексичні групи асоціатів: Читати далі »

Валентин ГАЙДАЙ. МОДЕРНІСТСЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

Валентин  Гайдай — аспірант Національного педагогічного  університету ім. М. П. Драгоманова

Модерністський  період національно-культурного відродження  в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу у становленні модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На  думку Івана Лисяка-Рудницького, згаданий період є “найщасливішим у новітній історії України”, це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні національно-демократичної революції 1917—1918 pp.

Характерними  рисами модерністського періоду  національно-культурного відродження  були:

1. Виникнення  політичних партій на Заході  та Сході України, які стали  провідниками національного відродження.  У програмах вони проголошували політичні гасла — аж до створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження у широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтеліґента — патріота України.

3. На суспільно-політичній  арені України у цей період  з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський, Микола Міхновський та інші, творчість і суспільно-політичну діяльність яких було пронизано українською національною ідеєю.

4. Модерністський  період національно-культурного  відродження характерний плідним  розвитком науки, літератури, драматургії,  преси і публіцистики на землях  Західної України, а на Сході  України — копіткою і наполегливою  виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України. Читати далі »

Тетяна ШВИДЧЕНКО. ГАЛИЦЬКІ МОСКВОФІЛИ ЯК МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ

Тетяна  ШВИДЧЕНКО — незалежна дослідниця, спеціалізація: історичні науки

Мало  кому відомо, що на початку ХІХ століття Київ був значною мірою польськомовним. Так само лише нечисленна кількість зацікавлених знає, що в другій половині того ж століття на Галичині майже у всіх сферах життя домінували промосковські суспільно-політичні організації. Адже Галичина у свідомості пересічних українців закріпилася як нерушима цитадель українського націоналізму. Це ще один доказ того, що між уявленнями і дійсністю пролягає прірва завуальованих фактів та історичних стереотипів.

У ХІХ ст. москвофіли розгорнули активну  діяльність у рамках культурно-просвітницької, бізнесової а також  релігійної роботи на території Галичини, Буковини та Закарпаття, які на той час входили до Австро-Угорської імперії. Одними з перших пропагандистів москвофільських ідей Галичини були відомий ідеолог панславізму Міхаіл Погодін та історик Денис Зубрицький, які почали тісну співпрацю з середини 1830-х років. Саме навколо них сформувався пласт прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 років в Австрійській імперії. Події після «весни народів» стали приводом для надії на підтримку з боку Москви у більшості греко-католицького духовенства й старшої інтелігенції Східної Галичини. Така реакція була викликана встановленням польської влади та її категоричною позицією – заперечення існування русинів як окремої нації. В результаті домовленості з офіційним Віднем, намісниками та міністрами у справах Галичини призначалися тільки поляки.  Так, з 1869 року польська мова стала в Галичині мовою освіти та адміністрування, замінивши німецьку у Львівському університеті та інших навчальних закладах. На знак протесту українська інтелігенція вирішила шукати шляхи виходу з цієї ситуації, в процесі пошуку розділившись на два табори – тих, хто вірив у велич Російської імперії і сподівався на її прихисток, і прихильників ідей окремого українського шляху, незалежного ні від Польщі, ні від Москви. Перші, названі «москвофілами», отримали змогу розгорнутися на повну силу завдяки щедрій матеріальній підтримці російського уряду. Хоча, оскільки в умовах реставрації абсолютизму 1849—1859 років москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність, то на початку їм довелося зосередили свої зусилля у сфері освіти й культури. Завдяки таємному фінансуванню з Росії, москвофілам вдалося створити потужну видавничу базу, яка складалася з мережі газет, журналів, науково-літературних збірників. Ось перелік тогочасних москвофільських періодичних видань: «Слово» (1861—1887), «Страхопуд» (1863—1865), «Золотая грамота» (1865—1866), «Боян» (1867) і «Славянская 3оря» (1868), «Русская Рада» (1871—1912), «Наука» (з 1871), «Пролом» (з 1880), «Галичанин» (1893—1913), «Русское Слово» (1890—1914), «Прикарпатская Русь» (1909—1915), «Голос Народа» (1909—1914), «Русскій Голосъ» (1922—1939), «Русская земля» (1919—1938). Читати далі »

Валентин ГАЙДАЙ. СУЧАСНЕ СТАНОВИЩЕ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ: ПЕРЕДУМОВИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Валентин  Гайдай – магістр  історії (Національний педагогічний університет  імені М. П. Драгоманова), незалежний дослідник

Релігія, концентровані  в її межах знання (зокрема вірування) були невід’ємним атрибутом повсякденного життя людини як соціальної істоти від найдавніших часів до сьогодення.  Мова, праця, інтелект та вірування стали тими ідентифікаторами, що відокремили сучасну людину від інших гомінідів. Спочатку це були найпримітивніші вірування: тотемізм (релігійне уявлення про міфічного родоначальника, охоронця роду), магія та анімізм. Без вірувань, знань про живу природу, про Всесвіт важко було уявити існування будь-якого етносу, що населяв територію України. Варто згадати про релігійні уявлення трипільців, кіммерійців, скіфів, грецьких колоністів, сарматів, готів, що лишили свій відбиток на формуванні й становленні релігійних уявлень праукраїнців. Про це свідчать і численні пам’ятки релігійного життя цих народів – як скіфські кургани та артефакти, так і українські звичаї та обряди.

Щодо готських племен, то слід окремо зауважити, що вони були одним із перших етносів на території України, що офіційно прийняли християнство (а саме у IV ст. по Хр. у формі аріанства – ранньої течії християнства, що її пізніше було визнано єретичною).

Ще  протягом шести наступних століть  християнство лишалося локальною релігією на теренах України і не знаходило  такої великої кількості послідовників, як у Західній Європі. Та вже з 988 року утверджується як державна релігія Київській Русі, а саме у вигляді своєї східної гілки – православ’я. Християнізація Русі, порівняно з іншими європейськими країнами, які на той час уже давно прийняли християнство, проходила надзвичайно складно, особливо в перші десять років хрещення східних слов’ян. Це можна пояснити такими чинниками: по-перше, праукраїнці особливо гостро відчували відрив від батьківської віри й болісно переживали цей процес; по-друге, християнізація провадилася насильницькими методами; по-третє, прийняття християнства розривало сакральну єдність тодішнього покоління з минулими, що призвело до опору процесу християнізації з боку більшої частини населення Русі, а відтак і до жорсткої протидії Києва противникам християнізації. Читати далі »

Катерина КОПТЄВА. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ: ЕВОЛЮЦІЮ ЗАВЕРШЕНО?

Нове  тисячоліття – це злам епох, новий  оберт історичної спіралі, зміна  звичайного устрою життя… Які тільки ідеї не висловлювалися на початку  ХХІ століття! Нібито насправді все починається з tabula rasa, причому зміни відбуваються дуже швидко, чи не за два-три роки (фатально-визначальні 1999–2001 рр.). Звісно ж, світовий розвиток що далі, то більш прискорюється, але ж не в такій неймовірній прогресії. Тож слід зауважити, що підвалини всіх процесів, що відбуваються зараз, закладені на попередніх етапах історії людства, поступово трансформуючись та набуваючи певних форм. Розвиток – це обов’язково рух, чи вперед, чи назад, але головне – це не тупцювання на місці. Результатом розвитку є нові винаходи або модифіковані старі елементи. Виходячи з цього твердження, ми розглянемо шлях розвитку політичної ідеології та подивимося, куди він дійшов на сьогодні, а також з’ясуємо, які нові винаходи та старі елементи притаманні цьому явищу на сучасному етапі.

Як  і багато політичних процесів та явищ, ідеологія існує здавна, але науково-теоретичне визначення отримала лише у XVIII столітті від засновника Французького національного інституту Дестютта де Трасі. З грецької термін перекладається як «наука про ідеї», але єдиного його визначення ще й до сьогодні не існує. Більшість дослідників сходяться на універсальному: «політична ідеологія – це конкретно-історичне системне відображення важливих аспектів політичної дійсності, яка виступає формою класової, групової, станової політичної свідомості та самосвідомості». Це визначення є похідним від загальної «ідеології» як системи загальноприйнятих ідей, поглядів, цінностей, які відображають ставлення людей одне до одного та до реальності. Логічно, що в основі ідеології лежить ідея (одна або кілька), яка визначає певний напрямок суспільного розвитку. Поглянемо на історичну ґенезу цього розвитку. Читати далі »

Едуард ЮРЧЕНКО. Валентин ГАЙДАЙ. ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Едуард ЮРЧЕНКО  – філософ, викладач кафедри філософії  та педагогіки Національного транспортного  університету

Валентин ГАЙДАЙ – магістр історії (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова), незалежний дослідник

Висхідною точкою націотворчих процесів сучасності багато хто досі вважає революційні події у Франції 1789–1794 років. Мовляв, саме тоді класична феодально-абсолютистська монархія перетворилася  на зразкову національну державу, подаючи приклад іншим європейським країнам. Саме там і тоді виникла чи не перша у світі «політична нація» (хоча насправді місце цього фантома вже давно на звалищі історії, десь поруч із такими симулякрами, як «відкрите суспільство» чи «вільний ринок»). Звідси й переважно толерантне ставлення дослідників до революційного божевілля, яке за всієї своєї нелюдської брутальності нібито все ж сприяло «прогресові» у загальноісторичній перспективі [1].

Але чи так це було насправді?

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації Читати далі »

Тетяна ШВИДЧЕНКО. ПАДІННЯ БЕРЛІНСЬКОГО МУРУ Й “ОКСАМИТОВІ” РЕВОЛЮЦІЇ У СХІДНІЙ ЄВРОПІ

Двадцять  років тому східноєвропейські  тоталітарні режими, разом з усією їхньою ціннісною системою, були зметені хвилею демократичних революцій. Разом із падінням Берлінського муру ці події символізували крах комуністичної системи на Європейському континенті.

Глибока економічна криза у соціалістичному таборі, що спричинила кризу політичну, могла бути поборена тільки за допомогою демократизації суспільства та корінних перетворень в економіці. Очевидно, що такі зміни не змогли б відбутися без морально-психологічної готовності суспільства до реформ. А оскільки в більшості посткомуністичних країн не існувало чіткого механізму регулювання ринкової економіки та плюралізму політичних партій, то це породжувало додаткові труднощі на шляху демократичної трансформації.

Попри те, що першою східноєвропейською державою, яка скинула комуністичну владу, була Польща, центром ідеологічної боротьби з відповідними наслідками виявилися Федеративна республіка Німеччини (ФРН) і Німецька Демократична Республіка (НДР). Їхня територія перетворилася на головну арену протистояння різних геополітичних гравців та ідеологічних систем. Читати далі »