RSS FEED
Наш банер
НАШІ друзі
Статистика
Besucherzahler mail order russian
счетчик посещений

Категорія ‘Акцент’

Іван КОЛОМІЄЦЬ. 14 ТЕЗ ПРО РІДНУ МОВУ

Іван Коломієць – маґістрант Києво-Могилянської академії, vanjakolomijets@gmail.com

  1. Прийняте в т. зв. «цивілізованих країнах» (а насправді – переважно в колишніх метрополіях) розрізнення на панівну мову і мови етнічних меншостей в Україні – не правочинне.
  2. Україна є постколоніальною державою, – відповідно, в ній ситуація є складнішою: є мова етносу, який дав назву цій країні, є мови національних меншостей і є колишня імперська мова – мова колишньої імперської метрополії. Читати далі »

ВІДВЕРТО ПРО ПОЛІТИКУ І «ПОЛІТИКІВ»

Політика – це мистецтво можливого

(Отто фон Бісмарк).

Закон – мов павутиння: прості люди часто заплутуються у ньому, а багатії та можновладці легко його проривають

(Конфуцій).

Люди помиляються, думаючи приборкати чужу погорду своєю покорою

(Нікколо Мак’явеллі). Читати далі »

Петро ВОЗНЮК. УКРАЇНА: ЗАГРОЗА «ШОТЛАНДСЬКОГО» СЦЕНАРІЮ

Петро ВОЗНЮК – політолог, головний редактор альманаху  «Молода нація», експерт  аналітичної групи  «Рубікон»

Не  секрет, що атмосфера перманентної конфронтації й нескінченне з’ясування стосунків (часто-густо із залученням різного роду закордонних «помічників» та «арбітрів») в українському політикумі викликає все більше роздратування і неприйняття у суспільстві. Простого обивателя «розбірки» на владному Олімпі змушують лише з оскаженінням дивитися яке-небудь чергове «ток-шоу», як максимум – висловити своє «фе» за допомогою інтерактивного телеголосування чи то пак ігнорування виборів. Однак для більш глибокого спостерігача нинішній «керований безлад» – це ще один привід замислитися над причинами наявного розбрату та схильності до пошуку істини й будь-яких авторитетів на стороні. А заразом – і спробувати провести необхідні історичні аналогії, аби на їхньому тлі чіткіше уявити собі контури спільного майбутнього. Читати далі »

Євген КАРАСЬ. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО РУХУ НА ПРИКЛАДІ АНТИЗАБУДОВНИХ ІНІЦІАТИВ У КИЄВІ

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Євген Карась – магістр філософії КНУ ім. Т. Шевченка

Сьогодні  ми живемо у світі, де сили та ресурси для змін зосереджені в руках бізнесу, уряду і громадянського суспільства. Уряди та бізнес з 1980 р. змагаються за світову владу. Поява ж глобального громадянського суспільства на початку ХХІ ст. змінила світ з однополярної на біполярну зону впливів.

Антиглобалістські протести – це, вірогідно, не найкращий приклад ефективності та продуктивності громадянського сектору, але найбільш наглядний та масштабний. В 1999 р. члени Всесвітньої торгової організації прибули в Сієтл на саміт; також у місто з усього світу прибули кількадесят тисяч протестувальників, що належали до різних верств суспільства. В результаті вуличних протестів зустріч економічних та державних діячів зі 135 країн була зірвана. Учасники зустрічі, намагаючись виробити нову угоду про торгівлю, отримали незабутній урок від протестувальників на вулицях міста, який полягав у тому, що доля світу перестала визначатися біполярною боротьбою за владу між діловим сектором великих транснаціональних корпорацій та урядами національних держав. СОТ була головним прикладом біполярної структури влади у світі, однак новий глобальний чинник громадянського суспільства оскаржив монополію економіки та політики. Датою «битви в Сіетлі» та поразки Всесвітньої торгової організації (СОТ) перед громадськими протестами можна символічно позначити той момент, коли громадянське суспільство виступило у світовому масштабі в якості третьої самостійної глобальної сили.

Характерними  рисами антиглобалістських рухів є їх мережевий поліцентричний характер та широка ідеологічна платформа. Саме завдяки цим факторам антиглобалістам вдається акумулювати в своїх рядах маси найрізноманітніших людей. Мережева структура диктується потребою об’єднання великої кількості груп, що мають серйозні розбіжності у поглядах та методології. Суто мережевий поліцентричний протестний рух здатний акумулювати активістів та розвивати певну проблематику, закладати нові цінності в соціальний капітал певного суспільства, але досить обмежений в закріпленні чи розвитку досягнутих результатів. Читати далі »

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО. ПРО ДИСФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ ПРОТЕСТНИХ РУХІВ В УКРАЇНІ ТА ВИХІД З ГЛУХОГО КУТА

Юрій  ШЕЛЯЖЕНКО – журналіст, shelya@voliacable.com

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Протест визначається у «Вікіпедії» як вираження заперечень – словами чи діями – проти тих чи інших суспільно значимих подій, ситуацій, політичних позицій та реалій тощо. Протести можуть набувати різних форм – від окремих заяв до масових демонстрацій. Протест зазвичай є способом публічно заявити про свої переконання з метою впливу на громадську думку або політику уряду, або ж безпосередньо домогтися необхідних змін в інтересах протестуючих.

Протести часто є складовою систематичних мирних кампаній заради досягнення конкретної мети. Наприклад, для припинення правопорушень з боку можновладців та корпорацій; здобуття додаткових правових, соціальних, політичних гарантій комфортного життя громадян; обрання лідерів протестувальників на виборні посади; зрештою – отримання грошової винагороди від спонсорів протестного руху. Стратегічні протестні рухи часто мають на меті просування нового дискурсу, розвиток контреліт й поширення їх впливу аж до витіснення еліт.

Екстремальні  протести пов’язані з використанням психологічного й фізичного тиску та демонстративного опору і балансують на грані часткової чи повної відмови від принципу ненасильства, а можуть й переступити через цю грань – тоді може відбутися революція чи просто бунт. Якою б не була декларована мета екстремальних протестів, їх першою метою де-факто є переформатування правового поля за допомогою фізичного чи морального впливу маси протестуючих. Адже будь-який громадський протестний рух починається з декларації власної легітимності, і водночас екстремальність передбачає вихід за межі усталених уявлень про легітимність. Читати далі »

Наталія РУДНІЧЕНКО. «ШЛЯХЕТНІ ВЕЧОРНИЦІ» ЯК ПОШУК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ДЛЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ БУРЖУАЗІЇ

Наталія Рудніченко — журналістка, кандидат філологічних наук

Ось уже майже  півроку як помітним явищем громадського життя столиці є «Шляхетні вечорниці» — цикл заходів, покликаних, за словами організаторів, відродити традиції вечорів елітних зібрань і меценатства. Ініціатором їх проведення став добре відомий творець культурного українського бренду Олег Срипка.

Серед учасників  та гостей «Шляхетних вечорниць» —  митці, бізнесмени, політики й усі  ті, кого прийнято називати «українською елітою». Ось, приміром, як подавав перелік  присутніх на першому з таких  заходів сайт «Корреспондент.нет»: «На вечорі були помічені скульптор Олег Пінчук, донька київського мера Христина Черновецька, секретар Київради Олесь Довгий, депутат Богдан Губський з дружиною, заслужений лікар України Ольга Богомолець, телеведуча Марія Єфросиніна з чоловіком, директор Київського міжнародного кінофестиваля «Молодість» Андрій Халпахчі, композитор Олександр Тищенко і багато інших».

Утім, мова скоріше  йде не про еліту, а про нову українську буржуазію, адже відвідування такого заходу передбачає певний майновий статус: для участі у «Шляхетних вечорницях» потрібно купити недешевий квиток, дотриматись певного дрес-коду і бути готовим до благодійних внесків. До того ж, запрошення на такий захід передбачає певний рівень мас-медійної публічності — як правило, запрошують тих, хто є «відомим», тобто «засвітився» на подібного роду тусовках. Читати далі »

Валерій МАЙДАНЮК. УКРАЇНА І НАТО: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Західна Європа та США стали вимушеними союзниками за збігом небажаних обставин США, Англія та Франція нетерпляче чекали на початок Другої світової війни, мріючи розподілити сфери впливу в світі, стати новими гегемонами (і зробити це, звичайно, чужими руками), з надією поглядаючи на темпераментного та емоційного німецького канцлера. Але війна почалася не так, як планували американські, радянські та англійські спецслужби, і довелося створювати коаліції із запланованими противниками, ворогами та конкурентами. І перед новою, червоною, загрозою, змушені були тимчасово, супроти своїх інтересів, об’єднатися в єдиний антиросійський та антикомуністичний блок США, Німеччина, Франція та Велика Британія. Тоді проблема протистояння з Радянським Союзом була проблемою існування незалежної Західної Європи та всього капіталістичного світу. Західна Європа вигідно пересиділа холодну війну під захистом США, не витрачаючи особливих коштів на оборону, розвиваючи свою економіку та вирішуючи соціальні проблеми, вона виграла багато зиску з американсько-радянського протистояння.

Але сьогодні, коли існує Росія зовсім іншого типу, з якою можна вигідно домовитися, та за умов збільшення рівня безпеки й самовпевненості європейських держав зменшилася потреба і в існуванні НАТО. Адже військовий оборонний блок сьогодні фактично не актуальний для Німеччини, Бельгії чи Франції, для яких сьогодні немає жодних військових загроз у «тепличних» умовах Європейського Союзу. Росія вже не погрожує європейцям своїми танками на вулицях Берліна чи Відня і зовсім відмовилася від планів насадження в Європі комунізму, та й не здатна цього зробити, принаймні найближчі 200 років. Північно-Атлантичний альянс створювався як військова відсіч Росії в умовах Холодної війни, і з усуненням з політичної арени сильної Росії така організація втрачає свою актуальність. Західна Європа сьогодні не відчуває загрози з боку Російської Федерації, і НАТО їй не потрібен. Німеччина та Франція давно замислили свою політику, спрямовану на повернення своєї гегемонії в ХХІ столітті, повели власну політичну лінію, незалежну від сковуючої позиції США та їхніх «байок» про російську загрозу.

НАТО сьогодні потрібен лише тим, хто боїться збройної  агресії Росії і хоче зберегти свій нещодавно здобутий суверенітет. А це саме країни Східної і Північної Європи, Прибалтика, Балкани, Україна, Білорусь та Кавказькі держави. Лише ці країни сьогодні є справжніми «натівцями» за ідеологією, для яких Альянс є не просто вдалою і тимчасовою зовнішньополітичною комбінацією, як,  наприклад, для Франції, а фактично єдиний оптимальний спосіб залишитися незалежними державами та повноцінними націями, і за цю ідею вони боротимуться пліч-о-пліч із союзниками до кінця. Саме ці країни, для яких Росія є справжньою загрозою, прагнуть сьогодні вступити до антиросійського блоку, і саме наявність таких держав у Європі для США є сьогодні життєво важливою. Читати далі »

Валерій МАЙДАНЮК. ПОЗИТИВИ, НЕГАТИВИ ТА УКРАЇНСЬКА ДІЙСНІСТЬ

Українську  історію, політичну реальність, економіку й духовність зображували й далі зображують насамперед у негативному світлі, у вигляді здебільшого трагічних невдач і розчарувань. Зі шкільних підручників, писаних уже в  період незалежності, учні бачать Україну як нещасну жертву, усіма скривджену й обмануту, і вся історія нашої землі – це нескінченні ворожі напади, руїни, голодомори, окупації, геноциди, диктатури, безладдя і кризи. Наші національні свята, пам’ятні історичні події, зокрема день пам’яті Голодомору, річниці УПА,  Крути і Полтава, символізують і нагадують про поразки, невдачі й катастрофи. Популярним стало говорити про негативні ментальні риси українського народу, які не дозволяють нам мати нормальну державу: зрадливість, відсутність єдності, недисциплінованість, неорганізованість, індивідуалізм, меркантильність і конфліктність, які нібито притаманні лише українцям з-поміж тисяч народів і етносів на всій планеті.

Українську політику й економіку подають нам у ЗМІ наче жахливу картину апокаліпсису без жодної надії на кращу перспективу. Нам не кажуть майже нічого позитивного про українську реальність, про наші перемоги та здобутки, які безумовно є – як історичні, так і сучасні політичні й економічні. Українці майже нічого не знають про міжнародну співпрацю України з іншими державами, про український економічний вплив у Європі, про якість української зброї, яка визначає перемогу в гарячих точках, про переваги української політичної системи над багатьма відсталими сусідами.

Нам розповідають лише те, скільки НАК «Нафтогаз»  винен Газпрому і на скільки мільярдів його можуть оштрафувати, але нічого не розповідають про діяльність того ж «Нафтогазу» в Лівії чи про економічну експансію України на світовому аграрному ринку. Читати далі »

Олександр МАСЛАК. ВІЙНИ ПАМ’ЯТІ

Останніми роками в українському суспільстві  що далі, то сильніше розпалюються дискусії на історичні теми. Хвиля популярних видань, телевізійних фільмів та газетно-журнальних статей відповідного спрямування заполонила полиці українських книгарень і книжкових ринків.

Можна було б порадіти такому сплескові  цікавості до історичної проблематики у сучасній Україні, особливо на тлі  катастрофічного занепаду вітчизняної  науки й гуманітарної освіти. От тільки форми, в яких відбуваються ці дискусії і «популяризація» історії, викликають дедалі більше скептичних думок. Бо самі дискусії, чи то на інтернет-форумах і в блогах, чи то навіть на  вулицях,  доволі часто зводяться до банальної лайки, що часом переходить у не менш банальне хуліганство. Руйнація пам’ятного хреста на місці розстрілу німцями Олени Теліги та пошкодження пам’ятника Леніну на Хрещатику – це останні найбільш «екстремальні» прояви «війни за історію» в Україні. Які ж причини цієї «війни за історію»? І чи матиме вона якийсь продуктивний сенс?

Очевидно, спроба створити «ідеальну модель»  національної історії не є чимось новим. Власне, будь-який модерний національний проект починався зі створення романтичного міфу «славетного минулого» того чи того народу. Відчуття спільного  героїчного минулого, пам’ять про спільні трагедії і перемоги минулого сприяли консолідації суспільства, поділеного раніше численними становими, релігійними чи етнолінгвістичними кордонами, навколо певної «національної ідеї» та усталення за допомогою такої «колективної генеалогії» певного типу національної ідентичності. Різноманітні історичні чи псевдоісторичні міфи ставали основою для формування переліку свят і ритуалів т. зв. «громадянської релігії», що була покликана замінити собою консолідуючу роль релігій традиційних. Читати далі »

Петро ВОЗНЮК. ВИРОК ПОСТМОДЕРНОВІ

Петро ВОЗНЮК – політолог, головний редактор альманаху  «Молода нація», експерт  аналітичної групи  «Рубікон»

Людина належить своєму часові

і своїй расі навіть у  тому випадку,

коли вона оголосила війну їм обом.

Ернест Ренан

Насамперед, хотілося б попросити шановного читача поставитися до всього сказаного  нижче з посмішкою. Будемо пам’ятати, що серйозність — це шлях до підпорядкування  й рабства, натомість посмішка (навіть зневажлива) завжди так чи так веде до звільнення від кайданів. Остання відрижка епохи мавп’ячого кепкування, що ми її спостерігаємо зараз, сама стає беззахисною супроти будь-якої спроби посміятися з неї.

Тож у чому слід було б звинуватити сучасність (надалі суто умовно названу Постмодерном), на мить уявивши себе представниками Вічності?

Спершу, здійснивши акт наруги над своєю  попередницею — епохою Модерну — наш підсудний приніс раціональну доцільність у жертву всепоглинаючому молохові прогресу. Відтак, збочення нині може вважатися чеснотою, а відверта маргінальність — ознакою “елітарності”. Сподівання на повернення у наш світ віри й божественного начала було безжально розтрощено об непробивну стіну облудного фарисейства та безглуздого містицизму. Читати далі »