Дар’я Стоян – кандидат філософських наук, ст. викладач Державного економіко-технологічного університету транспорту, dariastoian@ukr.net

Серед провідних діячів українського національно-визвольного руху, спадщина котрих дещо (і незаслужено) призабута у нинішні часи, привертає увагу постать публіциста, політика, ідеолога ОУН Юліана Вассияна.

Юліан Іванович Вассиян народився 12 січня 1894 р. в селі Колоденце, повіту Жовква (Галичина), в учительській родині.

Згодом через призначення батька шкільним управителем родина Вассиянів переїхала до іншого села – Дзіболки Жовквівського повіту, де Ю. Вассиян і закінчив народну школу. Згодом він навчався у Львові в Українській академічній гімназії, яку закінчив у 1913 р. Приблизно тоді відбувається формування його політичної позиції, яка починає виявлятися у щирому патріотизмі, глибокій пошані до української культури та захисті української мови, що яскраво проявилося під час його навчання у Львівському університеті Яна Казиміра, до якого Ю. Вассиян вступив одразу після закінчення гімназії.

На початку Першої Світової війни Ю. Вассиян разом із старшим братом вирушає до Стрия, де формується Легіон УСС. В дорозі їх заарештовує мадярська жандармерія, між жандармами та братами Вассиянами відбувається конфлікт. Біографи політика зазначають, що «… під час перегляду табору австрійським генералом він виступив з ряду та запитав, чому «… під час війни Австро-Угорщини та Росії людей, що прямують добровольцями до Легіону УСС з метою вести війну з росіянами та поширюють освіту серед українства з метою розкрити, хто такі українці, а хто москалі, арештовують, саджають в табір і знущаються…» [1], через що його й звільнили. Проте брат Юліана Вассияна, занедужавши на хворобу шлунку, невдовзі помер.

Сам Ю. Вассиян дістався до вишкільного Коша УСС, вступив на військову службу, узявши участь в усіх боях та дослужившись до рангу поручика. Перенісши тиф, він в 1920 р. році повертається додому і потрапляє у польській табір військовополонених в Домбю, звідки звільняється в 1922 р. Потім вступає до університету у Львові, вивчає філософію та працює як урядовець Товариства «Просвіта», обійнявши також посаду університетського референта в Українській крайовій студентській раді (створеній в 1921 р.), яка щільно співпрацювала з Українською військовою організацією.

Націоналістично налаштоване українське студентство вирішило протиставитися радянофільським впливам. З цією метою студентами було засновано першу в Західній Україні нелегальну ідеологічну, чітко націоналістичну організацію «Група української державницької молоді», куди вступив і Юліан Вассиян. Т. Лапичак відмічає манеру вести дискусію, яка була притаманна Ю. Вассияну: «Він не виголошував тирад, ані точно і певно сформульованих тез, але своїми запитами і відповідями кермував і вів так тему розмови, що у висліді ви самі, без його тверджень, мали готові тези і постуляти» [2].

У 1924 р. Ю. Вассиян разом з групою сецесіоністів (студентів, що не хотіли вступати до Польського державного університету) виїжджає до Праги для подальшого вивчення філософії. Даний період виявляється досить плідним для нього як в політичній діяльності, так і в науці: «Як в краю, так і на еміграції Юліян Вассиян був співробітником легальних і нелегальних видань. Але тільки таких, які ставили в основу нашого національного буття, нашого героїчного змагу ідеалістичний світогляд» [3].

В Празі, у виданнях «Національна думка», «Батьки і діти», «Рефлексії» Ю. Вассиян друкує свої перші статті, оригінальний зміст яких дозволив говорити про викладення автором філософських засад формування політичної свідомості. Також в середині 20-х рр. в Празі він стає головою «Української національної молоді».

Щодо наукової діяльності, то Ю. Вассиян продовжує займатися філософією, навчаючись в Карловому і німецькому університетах у Празі, а також в Українському педагогічному інституті. Володіючи сімома іноземними мовами, він вивчає праці всіх відомих на той час західноєвропейських філософів, які стають базою для поступового оформлення власних філософських поглядів. Основним його науковим досягненням празького періоду є дисертація на здобуття ступеня доктора філософії «Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи гносеології та метафізики», захищена в 1926 р.

В листопаді 1927 р. у якості представника «Української національної молоді» бере участь у Першій конференції українських націоналістів, яка відбулася в Берліні. Заснований за рішенням конференції офіційний друкований орган українських націоналістів «Розбудова нації» став рупором ідеологічно обґрунтованих ідей мислителя, який мислив у дусі націоналізму, надаючи думкам вигляду філософських рефлексій.

У лютому 1928 р. в «Розбудові нації» виходить його стаття «До головних засад націоналізму», в якій у науковій формі подані основні засади українського націоналізму – визначається  поняття «нація» та її основні характеристики, обґрунтовується українська національна ідея, прописується ідеологічний фундамент українського національного руху, який, на думку Вассияна, виступає передумовою практичного діяння.

В квітні 1928 р. у Празі відбулася Друга конференція українських націоналістів, яка підготувала скликання Конгресу українських націоналістів, що відбувся протягом 28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні. У конгресі Ю. Вассиян брав участь як заступник голови президії і як голова ідеологічної комісії. Голова Проводу Організації українських націоналістів Є. Коновалець вніс пропозицію включити Ю. Вассияна до членів Проводу, а той виголосив доповідь «Ідеологічні основи українського націоналізму», яка лягла в основу ідеологічних резолюцій – загальних означень конгресу.

Згодом «Розбудова нації» публікує статті Ю. Вассияна «Програма виховання в ОУН» та «Програма праці Ідеологічної референтури ОУН», які були не збірником вказівок та ідеологічно-пропагандиських гасел, а доводили необхідність формування світоглядних орієнтирів та вольового морально-етичного стану кожного українця, який є необхідною передумовою будь-якого націоналістичного руху як форми боротьби. Не пройде і десяти років, як саме цими настановами знехтують діячі ОУН, яка розкололася внаслідок непорозумінь між Проводом та Краєм.

В 1930 р. Ю.Вассиян повертається до Галичини. Петро Мірчук у творі «Нарис історії ОУН» стверджує, що основною метою повернення Вассияна було бажання зблизька контролювати діяльність Крайової екзекутиви ОУН, за посередництва якої відбувався процес ідеологічно-політичного виховання [4]. Богдан Гошовський називає іншу причину – бажання служити виключно українським національним інтересам, що було можливим лише в ідеологічній та виховній сфері: «Доцент філософії Празького університету – шлях до наукової кар’єри був відкритий. Але Він не був для кар’єри. „Бути професором університету? О, так, приятелю, але для цього немає передумови: немає українського університету в Українській Державі! ”» [5].

Вибір Юліана Вассияна зумовив його долю – політичного діяча, переслідуваного в’язня, автора великої кількості ненадрукованих праць та нарисів, позбавленого можливості посісти місце серед плеяди академічних філософів, сферою діяльності яких була теоретична площина наукових рефлексій. Обираючи єдиний доступний шлях практичного висвітлювання своїх ідей – публіцистику, він обіймає в Перемишлі посаду головного редактора тижневика «Український голос», де друкує статті без підпису, про що свідчать його сучасники, наголошуючи на тому, що визначити авторство можна за змістом і стилем.

В 1931 р. польська влада заарештовує Ю. Вассияна за участь в Конгресі українських націоналістів і засуджує на чотири роки ув’язнення. Привертає увагу той факт, що на судовому процесі для пояснення характеру його статей, друкованих у «Розбудові нації» – чи він виключно науковий, чи політичний і протипольський, – виступав спеціальний експерт, знавець історії й теорії філософії.

Політик сидів спочатку в тюрмі «Бригідки» у Львові, а згодом – у Дрогобичі і Сєдельцах. Зиновій Книш, що сидів разом із Вассияном у Дрогобицькій в’язниці, згадував: «Тюремні буття, що відрізали нас від життя, перемішали під одним капелюхом інтелектуалів з бойовиками, вимагали тримати одну лінію морального самоздисциплінування, переборювати свої індивідуальні звички й особисті нахили. Не кожному це легко приходилося, але всім нам у тому міг бути зразком д-р Вассиян. Він дуже точно притримувався встановлених нами самими звичаїв і законів, відмовляючися від найдрібніших привілеїв, і дуже дбав про те, щоб у нічому не нарушити наших внутрішніх порядків, не дати найменшої підстави вважати себе ліпшим від найпростішого сільського хлопця, що разом з тим за ту саму ідею попався до тюрми» [6]. В тюрмі публіцист не полишає своїх філософських розмислів, оформлюючи свої думки під час інтелектуальних дискусій.

В 1935 р., вийшовши із тюрми, він оселяється в Бродах, де проживає разом з батьком і сестрами. Напередодні Другої Світової війни поляки знову заарештували Ю. Вассияна і вивезли до концентраційного табору в Березі Картузькій. Під час окупації польської території нацистами він звільняється з табору і повертається в Броди, які згодом переходять під владу більшовицького окупаційного режиму. Коли почалися арешти провідних українців, молоді висланці допомогли Ю. Вассияну утекти, провівши через більшовицько-німецький кордон. Він опиняється у Кракові, де перебуває до 1941 р., працюючи в Українському центральному комітеті перекладачем. Згодом повертається до Галичини, де весь час працює підпільно як член Проводу Організації українських націоналістів, а також виконує функції перекладача німецької мови при Українському допомоговому комітеті у Бродах.

Розкол Організації українських націоналістів на дві партії Ю. Вассиян сприйняв досить негативно. Будучи членом Проводу, він не міг залишатися осторонь подій і повинен був відігравати певну роль – зокрема, головувати в суді у справі Я. Барановського, якого прихильники С. Бандери звинувачували у зраді. Біографи Ю. Вассияна сходяться на думці, що той був на стороні полк. А. Мельника.

Суть розколу ОУН, на думку мислителя, зумовлювалася домінуванням степових анархічних інстинктів пересічного українця – психологічним моментом, який є наслідком безвольового поруху і заважає основній меті – формуванню чинної української моральної свідомості з метою досягнення єдиної Соборної Української Держави. Далекий від будь-яких політично-бюрократичних суперечок, Юліан Вассиян бажав єдиного – налагодженої роботи в процесі формування та реалізації національної ідеї, що робило його впливовою фігурою в очах обох ворогуючих сторін.

В січні 1944 р. німецьке гестапо арештовує його як члена ПОУН і вивозить до тюрми в Сяноці, а згодом кидає до концентраційного табору в Бреці поблизу Берліна. Проте восени того ж року Ю. Вассияна було звільнено разом із іншими політичними в’язнями. Після виходу з тюрми перебував короткий час на лікуванні в Любені на Шлеську, потім переїхав до Австрії, де застав закінчення війни і прихід американських військ. В повоєнній мандрівці утікачів переїхав в 1945 р. до Авгсбургу в Німеччині, а потім до Діллігена, де працював учителем в таборовій гімназії.

Для Ю. Вассияна цей період виявляється реабілітаційним не лише в плані здоров’я: він переосмислює гіркий досвід Другої Світової війни та невдалу спробу розбудови Української держави. Післявоєнний період – період рефлексії, коли активні дії закінчуються й ідеологічні гасла змінюються розумово-споглядальними теоретичними розвідками. Фрагментарно записані нотатки переростають в цілісні твори, редагуються, переосмислюються. Крім української, філософ писав й іншими мовами, зокрема німецькою: «…цією мовою написав історичну студію про Україну, філософічну працю «Ді альгемайне Бештімунг дер Філософі» та окремі частини різних праць (з думкою переписати їх у чистописі українською мовою)» [7].

В січні 1950 р. Юліан Вассиян емігрує до США, м. Сент-Пол, звідки переїжджає до Чикаго, де друкує статті у виданні «Самостійна Україна», паралельно систематизуючи власний доробок для подальшого видання. Як відзначають його біографи, на життя видатному мислителю у цей час доводилося заробляти навіть миттям посуду у готелях… В 1953 р. він помирає від раптового серцевого нападу. Похований в Чикаго, на цвинтарі парафії св. о. Николая.

Біографія Юліана Вассияна в основних своїх етапах є подібною до життєвого шляху багатьох інших діячів націоналістичного руху: постання політичної позиції – участь у військових діях – членство в націоналістичних організаціях – концтабори – еміграція – смерть на чужині. Але наріжним каменем його життя був специфічний спосіб мислення – теоретико-рефлексивний, філософічний. Вбачаючи картину дійсності як цілісності, він на перший план неодмінно ставив обґрунтування будь-якого феномену, його осмислення і лише потім закликав до рішучої дії, яка мала, згідно з його світоглядними позиціями, характер чину, діяння і була невід’ємною складовою єдиного життєвого процесу, що являв собою сплав думки і дії.

Його життєвий досвід був пов’язаний з участю в українському  націоналістичному русі. Тогочасні націоналістичні організації потребували для своєї діяльності теоретичної бази, яка була б виражена в програмних творах та документах. Здобувши філософську освіту та маючи великий досвід участі у суспільно-політичних подіях, Ю. Вассиян став одним із провідних ідеологів Організації українських націоналістів, розробивши її програмні положення, в яких органічно поєднав теоретичні принципи із практичними настановами.

Разом з тим Юліан Вассиян не обмежується написанням програмних творів, а створює ґрунтовну філософську концепцію, де націоналізм виступає не лише в якості суспільно-політичної доктрини, а як глибоко осмислена філософська позиція. Отже, націоналізм є наріжним каменем як філософії, так і практичного життя мислителя.

Більшість дослідників (В. Трощинський, І. Лисяк-Рудницький, А. Астаф’єв) вважають, що Ю. Вассиян належав до представників радикального націоналізму, про що свідчать його теоретичні праці та політична діяльність. Проте  В. Кириленко в своєму дисертаційному дослідженні «Українська філософія національного радикалізму ХХ сторіччя: історичне становлення та змістовне формування» протиставляє його радикальним націоналістам, відносячи до українських консерваторів. З цією думкою важко погодитися, бо націоналістична теорія Ю. Вассияна не містить ідей монархізму та привілейованого стану, не спирається в своєму тлумаченні нації на виключно політичні засади, орієнтовані на традиціоналізм. Він не визнає територіального політичного принципу як критерію національності. Навпаки, його теорія підкреслює виключність української нації, визначеної на біологічно-етнічному рівні, та передбачає існування єдиного духовного позаемпіричного  принципу, який слугує передумовою нації як емпіричної спільноти.

Його твори не містять закликів до фанатичної боротьби та ірраціональної агресивної дії. Закликаючи до боротьби за незалежність, він не сповідує принципу «мета виправдовує засоби». В своїй статті «Два обличчя націоналізму» ідеолог визначає, що існують два типи націоналізму – націоналізм розуму і націоналізм життя. Перший з них характеризується певною ідеологічною програмою, побудованою на сукупності теоретичних конструкцій, від якої не можна відступати. Вона послідовно проводиться в життя, але в своїх крайніх формах породжує фанатизм, сектантство, педантизм: «Духова вузькість інтелектуалістів, убогість форм і брак здібности відчувати багату скалю індивідуалізованого життя заступають їм буквальну, докладна здійсненість». Другий тип – націоналізм дії, зосередженість на практичних аспектах, в ньому майже повністю відсутня ідеологічна програма. Жодний з них, на думку Ю. Вассияна, не є коректним та ефективним: «Перевага першого засуджує революцію на невдачу, перевага другого недостатньо вкорінює й поглиблює життя ідейним фондом революції».

Мислитель вважає, що лише перехресний вплив цих двох націоналізмів може витворити по-справжньому ефективну життєву доктрину: «Ідею державности нації не можна здійснювати ста шляхами, а тільки одним шляхом твердих рішень і ще твердіших обов’язків чинного послуху… Думка про прямування різними шляхами до одної цілі є стереотипною неправдою, бо різні засоби зумовлюють різні наслідки» [8].

Протиставлення Ю. Вассияна радикальному націоналізмові зумовлене не змістом основних принципів його концепції, а відступом від радикальних методів боротьби, які є, на його думку, крайнощами. Але оскільки радикальний націоналізм являє собою перш за все філософську доктрину, а не агресивний політичний рух, то можна віднести Ю. Вассияна до представників саме цього націоналістичного напрямку.

Найвищим щаблем людської спільноти є нація: «Національність – це найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціальності» [9]. Лише усвідомлюючи свою належність до певної нації, людина  долучається духовним чином до певної спільноти, отримуючи і усвідомлюючи історичний досвід минулого, пов’язуючи його з теперішнім. Так вона може відчути безпосередній зв’язок із спільнотою на духовному та ідейному рівні, усвідомивши свою належність до певного роду, залишаючись при цьому із своїм «я». Ю. Вассиян вживає поняття «родова свідомість», розуміючи під родом не кровні зв’язки, а духовний, ідейний зв’язок, що об’єднує людей на вищому соціальному рівні, яким є нація.

Розкриваючи свою теорію нації через проблему співвідношення одиничного і загального, філософ звертається до інших питань, як проблема ідейної основи нації, її вольових якостей, цілей її існування. Він проголошує національність найбільшою підставою людської соціальності, де наявна національна й духовна єдність і соборність, національна ідея.

Для Ю. Вассияна будь-яка нація має певну національну ідею, яка й дозволяє ідентифікувати будь-яке соціальне утворення як націю. Ідея притаманна нації на ментально-психологічному рівні і дає змогу зв’язати минуле з теперішнім, змушує нащадків почути своїх предків, будучи реальним підґрунтям для національної єдності, національної виокремленості. Завдяки національній ідеї, як регулятиву, відбувається об’єднання почуттів, емоцій, думок та прагнень, які фокусуються в її світлі.

Лише маючи свою ідею, нація може знаходитися в межах всесвітньо-історичного процесу як самостійна одиниця. В роботі «Над Рубіконом» Ю. Вассиян пише, що «… підметова її постава в людях є апріорна, а типова форма її восіблення – це почуття родової гідності, національної чести і лицарської мужности на сторожі її знаменного буття у світі» [10].

Ідея, в свою чергу, реалізується завдяки вольовій активності свідомості нації, воля і свідомість виступають чинниками, що дають настанову на перетворення буття. Ідея може не усвідомлюватися, а набуває цінності лише завдяки вольовій реалізації. Ю. Вассиян зображує цей процес як героїчні вчинки національних геніїв, порив душі, внутрішній голос життя тощо. Вольова маніфестація характеру виступає у нього умовою історії, а осмислення історичного процесу має відбуватися із усвідомленням своєї належності до нації. Реалізація нації в історії залежить від активно-творчого способу поведінки, свідомість окремої людини та нації в цілому повинна бути напрямлена на реалізацію національної ідеї.

Ю. Вассиян визначає волю як головну умову існування нації, що повинна боротися, функціонувати в динамічному темпі розвитку. Порівнюючи націю з живим організмом, філософ відводить вольовій активності функцію хребта, на якому тримаються життєві прояви. Воля обов’язково є усвідомленою, завдяки конкретно спрямованим вольовим актам відбувається становлення та функціонування нації, яка отримує можливість зміцнення, формування традиції, протистояння ворогам.

Кожен вольовий акт є обґрунтованим, вольові прояви не є стихійними: вони спрямовуються до конкретної мети: «Не сама первісна динаміка життя, тобто його стихійна сторона, вирішає про творчі вияви, безпосередньо з ним зв’язані, але спосіб життєвого руху до окремої мети, що має всі ознаки життєвої основи, однак у цілості з нею не тожсама, бо творить своєрідну цінність, являє собою в ієрархії життєвих форм найдосконаліший, духовий овоч» [11]. Волевиявлення ідеї відбувається раціонально, маючи конкретну мету – єднання і соборність нації, досягнення нею найвищого рівня духовності, встановлення «моралі переможного чину».

Отже, природа нації визначається зв’язкою понять: ідея – воля – мета. Ідея активізує людську вольову діяльність, спрямовуючи її до конкретної мети. Національна ідея є дієвою нормою, що символізує собою згоду думки і буття, життя і духу. Єдність цих трьох компонентів є умовою розвитку людини, яка усвідомлює себе невід’ємною органічною складовою спільноти.

Аналізуючи «внутрішню» структуру нації, Ю. Вассиян констатує відсутність в української нації власної активної вольової спрямованості, що спричинено психологією осілого хлібороба. Саме тому вона й не може чітко визначити мету свого розвитку і реалізувати ідеї єдності й соборності в українській державі.

Сучасним українським політикам слід було б звернути увагу на багату інтелектуальну спадщину визначного державного діяча й мислителя – можливо, наша країна уникла б тоді багатьох перешкод на шляху свого розвитку…

Література та примітки:

1.       Гошовський Б. Передмова // Вассиян Ю. І. Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 18.

2.       Лапичак Т. Д-р Юліян Вассиян (Доповідь, виголошена на жалібних сходинах в Шікаго, в дні 3 жовтня 1954 р.) // Самостійна Україна. – Чикаго, 1958. – № 10. – С. 7.

3.       Бойків О. Виїмкова людина // Вассиян Ю. І. Твори: В 2-х тт. – Т. 1: Степовий сфінкс. Суспільно-філософічні нариси. – Торонто: Євшан-зілля, 1972. – С. 16.

4.       Мірчук П. Нарис історії Організації українських націоналістів. – Мюнхен, 1968. – С. 11.

5.       Гошовський Б. Мислитель, ідеолог, публіцист // Вассиян Ю. І. Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 6.

6.       Книш З. «Так перо пише» // Вассиян Ю. І. – Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 11–12.

7.       Гошовський Б. Передмова // Вассиян Ю. І. Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 25.

8.       Вассиян Ю. І. Два обличчя націоналізму // ОУН: минуле й майбутнє. – К.: Фундація О. Ольжича, 2003. – С. 154–155.

9.       Вассиян Ю. І. Ідеологічні основи українського націоналізму // Ю. Вассиян. – Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 123.

10.   Гошовський Б. Передмова // Вассиян Ю. І. Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 44.

11.   Вассиян Ю. І. Ідеологічні основи українського націоналізму // Ю. Вассиян. – Твори: В 2-х тт. – Т. 1. – Торонто, 1972. – С. 78.

Дмитро  ДУМАНСЬКИЙ – політолог, експерт аналітичної  групи «Рубікон»

Унікальність  географічного розташування нашої  країни завжди робила її полем реалізації найрізноманітніших цивілізаційних проектів. Україна є об’єктом інтересів багатьох розвинутих держав, що обумовлює велику вірогідність розгортання на її території найрізноманітніших (й вкрай небезпечних) сценаріїв інформаційно-психологічного протиборства.

У добу глобалізації та інформатизації іноземний тиск на наше суспільство  закономірно посилюється, набуваючи  дедалі багатоманітніших форм – від  «м’якої» інформаційної обробки  масової свідомості до залаштункового лобіювання у сфері державної  політики й управління. Причому слід зазначити, що й власне лобістська діяльність як політичне явище у сучасних умовах поступово позбувається свого суто кулуарного виміру, набуваючи натомість усе більш комплексного характеру, спрямовуючись, зокрема, на пошук підтримки не лише з боку представницької влади, а й з боку політичних партій, бюрократії і громадських установ, а також громадськості загалом через посередництво мас-медіа. Тобто, у цьому випадку ми так само маємо справу із цілеспрямованим інформаційно-психологічним впливом на все суспільство [1].

З одного боку, спостерігається «вестернізація»  медіа-простору, з іншого – панування  російських мас-медіа. І якщо володарювання  в українському медіа-просторі російськомовних  друкованих видань, теле- і радіопродукції склалося історично і доволі часто обговорюється, то прищеплення масової культури Заходу (в першу чергу – американської масової культури), яке також є штучним, залишається поза увагою. Як правило, замовчується чи відкидається проблема, що Україна стала ареною зіткнення культур і боротьби за домінування над її територією та виступає у ролі «буферної зони». Таке положення призводить до руйнування психічної основи буття української нації, титульного етносу і повної підпорядкованості національної свідомості примхам долі в протистоянні колишніх супротивників у «холодній війні». За таких умов особливого значення набувають мова та відродження національно-культурних цінностей. Саме мова стає наразі одним із каменів спотикання, коли проросійські сили в Україні штучно роздмухують мовне протистояння Сходу і Заходу, спекулюють ідеєю набуття російською мовою статусу другої державної. Причина зрозуміла – Росія боїться втратити можливість ментально-мовного впливу на Україну, оскільки саме мова задає семантичну інтерпретацію та концептуальне визначення почутого (побаченого), формує основи веріфікації.

Однак, стратегічне геополітичне положення  – не єдине джерело ризиків  інформаційно-психологічного характеру  для сучасної України. Сама теперішня  соціальна структура українського суспільства та психологічна атмосфера всередині нього роблять його зручною мішенню для підривної інформаційно-психологічної діяльності та власне інформаційної агресії.

Так, у соціальному відношенні вітчизняне суспільство (як, утім, і абсолютна  більшість інших) розділене на багато груп за віковим, статевим, фаховим, майновим, територіальним, етнічним, релігійно-конфесійним, політико-ідеологічним та деякими додатковими критеріями. Причому за національною, мовною та ідеологічною ознаками Україна є надзвичайно фрагментованою спільнотою (згідно з результатами останнього перепису населення, на її території мешкають представники понад 130 етносів), державою поліетнічною і мультикультурною. Відповідно, існує потреба врахування цих особливостей. Проблема етнонаціональної безпеки щодо виникнення етнонаціональних конфліктів безпосередньо пов’язана, як вже відзначалося, з позицією політичної еліти та загальнодержавною політикою в сфері інформації.

Причому, соціальний поділ (а відтак і структура  суспільно-групових інтересів) у нас за багатьма з провідних критеріїв або не розвинуті, або взагалі спотворені. У більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідомлені соціальні інтереси і соціальний статус. Як справедливо зазначив з цього приводу відомий український соціолог Є. Головаха, «… за цієї суспільної ситуації (перехідного періоду) виникає дезорієнтація індивідуальної та масової свідомості, яка виявляється у соціально-психологічній амбівалентності – суперечливому поєднанні взаємовиключних орієнтацій» [2]. Відтак, за невеликим винятком, мова може йти лише про доволі мінливі громадські настрої. Соціальна воля (зокрема, й воля до міжгрупового порозуміння і національної консолідації) найчисельніших верств такого суспільства є надто слабкою [3]. Між тим, саме від того, наскільки міцно й однозначно та чи інша людина ототожнює себе з певною соціальною групою, залежить стабільність і передбачуваність її особистої громадянської позиції, що є дуже важливим чинником у контексті протидії ворожим інформаційно-психологічним впливам.

Окремо  слід відзначити загрозливу диспропорційність  і «розмитість» майнової диференціації  населення. Так, згідно з експертними  оцінками, що спираються на непрямі  дані, доходи 10 % найбільш заможних громадян України перевищують доходи 10 % найбідніших у 15 і більше разів. Причому, досі будь-яке економічне зростання не зменшувало, а, навпаки, посилювало майнову нерівність [4]. Зайве казати, наскільки сприятливі умови створює така соціальна несправедливість для підривної інформаційно-психологічної діяльності.

Соціально-психологічна напруженість у суспільстві, поруч  із інерційним впливом конфронтаційних  ідеологем тоталітарного мислення, визначає й перебіг політичного  життя та відносин у системі влади. По суті, в Україні вже давно  точиться внутрішня, громадянська ІПВ. А на війні, як на війні: тут головне – не пошук порозуміння, а ліквідація супротивника. «В обстановці політичного протистояння, посилення розбіжностей не стільки щодо цілей і ціннісних орієнтирів змін, які відбуваються в суспільстві, скільки щодо способів їхнього досягнення, з одного боку, зростає загроза використання силових методів боротьби для відновлення соціальної і політичної рівноваги, а з іншого – самі цілі й цінності, покликані об’єднати і консолідувати суспільство, немовби відходять на другий план, підпорядковуються логіці боротьби, а не спільного творення, логіці придушення, підкорення, а не пошуку компромісу і злагоди» [5].

Особливого  загострення конфронтація набуває  у ході передвиборчої боротьби, під  час проведення різноманітних виборчих кампаній. Так, аналізуючи програми кандидатів до представницьких органів, дослідники відзначили, зокрема, переважання монологічного дискурсу й агресивних мовних конструктів у політичній риториці претендентів. Чи не головною характеристикою соціальної структури визнається поділ на взаємно антагоністичні «владну еліту» і «народ» – поділ, що набув уже патологічних форм. Твердження про неспроможність існуючої влади як обґрунтування необхідності усунення її – ось головна тема передвиборчих заяв нових кандидатів у політичну еліту. На їхню думку, відвертий цинізм законодавців, які ігнорують інтереси «народу» на користь власних приватних і суто егоїстичних прагнень, що об’єднав їх у кастоподібну спільність, не можна далі терпіти. Суспільство внаслідок цього фактично розколоте, поляризоване, втратило цілісність, а весь тягар такого стану несе мовчазна більшість. Вона, крім того, позбавлена засобів контролю за діями еліти, її фактично усунуто від участі у політичному житті [6].

Звичайно, ІПБ є неодмінною рисою політичного суперництва в усіх демократичних країнах. Наприклад, головними риторичними прийомами політичного дискурсу американського суспільства залишаються повтор, контраст і протиставлення, метафоризація, створення позитивної оціночної перспективи для висвітлення власної діяльності та негативної – діяльності супротивників. А характерною рисою індивідуального стилю президентів і, відповідно, складовою президентського дискурсу є егоцентричність. Однак, при цьому тут усе ж таки домінує «дотримання принципу політичної коректності» [7], що, як правило, не дозволяє пристрастям сягати рівня відкритої ІПВ. Певна річ, про Україну цього наразі сказати не можна.

Отже, мусимо констатувати, що конфронтація у політичному середовищі триває, набуваючи при цьому нових форм. До того ж, слід враховувати, що протиборство відбувається на тлі загального падіння довіри народу до влади. А війна внутрішня, як відомо з історії, небезпечна, крім усього іншого, ймовірністю втручання зовнішніх зацікавлених сторін.

Відтак, закономірно, що чинна «Доктрина  інформаційної безпеки України» серед основних реальних та потенційних  загроз виокремлює послаблення суспільно-політичної, міжетнічної та міжконфесійної єдності  суспільства; недостатню розвиненість інститутів громадянського суспільства, недосконалість партійно-політичної системи, непрозорість політичної та громадської діяльності. Відповідно, у такій ситуації більш реальними та ефективними стають будь-які зовнішні інформаційні впливи (здійснювані, насамперед, через ЗМК) на індивідуальну та суспільну свідомість, спрямовані не лише на поширення невластивих українській культурній традиції цінностей і способу життя, культу насильства, жорстокості, порнографії, зневажливого ставлення до людської і національної гідності тощо, але й безпосередньо на підрив конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів України [8].

Невипадково одним із основних напрямів діяльності органів виконавчої влади у сфері  забезпечення інформаційної безпеки  України визначено конструктивне поєднання зусиль держави, громадянського суспільства і людини саме в інформаційно-психологічній сфері, зокрема, у справі забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, створення сприятливого психологічного клімату в національному інформаційному просторі задля утвердження загальнолюдських та національних моральних цінностей [9].

Відповідно, інформаційно-психологічна безпека  держави (ІПБД) – це такий стан її захищеності, за якого спеціальні ІПО, акти зовнішньої інформаційної агресії та інформаційного терору тощо не завдають суттєвої шкоди національним інтересам.

Враховуючи  все сказане вище, головною інформаційно-психологічною  загрозою національній безпеці України  слід вважати загрозу інформаційного впливу іншої сторони на свідомість, підсвідомість, інформаційні ресурси та інфосферу машинно-технічних систем, нав’язування особистості, суспільству, державі бажаної (для іншої сторони) системи цінностей, поглядів, інтересів, рішень у життєво важливих сферах суспільної і державної діяльності, керування їхньою поведінкою і розвитком у потрібному напрямку. Власне, це є загрозою суверенітетові України в життєво важливих сферах суспільної і державної діяльності, що реалізовується на інформаційному рівні.

Аналізуючи  державну політику в інформаційній сфері, слід визначити те місце, яке займають у ній питання ІПБД, які базуються на розумінні останньої як складової національної безпеки України. ІПБД у сучасному світі передбачає наявність певних державних інститутів і умов існування її суб’єктів, що встановлені міжнародним і вітчизняним законодавством. Крім цього, ІПБД повинна забезпечуватися шляхом проведення цілісної державної програми відповідно до Конституції та чинного законодавства України і норм міжнародного права шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм, що стосуються національної інформаційної політики України.

Необхідний  рівень ІПБД забезпечується сукупністю політичних, економічних, організаційних заходів, спрямованих на попередження, виявлення й нейтралізацію тих обставин, факторів і дій, які можуть зашкодити реалізації інформаційних прав, потреб та інтересів країни та її громадян, їхньому соціально-психологічному станові загалом.

Комплекс  проблем, обумовлених можливістю втягнення  України в зовнішні ІПВ, вимагає розробки методологічних основ ІПБД як фундаменту для формування і реалізації політики забезпечення національних інтересів на інформаційному рівні, створення національної системи інформаційно-психологічної безпеки України як сукупності суб’єктів, об’єднаних метою забезпечення ІПБД.

У даному випадку під методологічними  основами інформаційної безпеки  слід розуміти єдність концептуальних, теоретичних і технологічних основ забезпечення на інформаційному рівні безпеки всіх сфер державної і суспільної діяльності (політичної, економічної, соціальної, військової, екологічної, духовної тощо), а також сфер формування, циркулювання, накопичення і використання інформації (інформаційного простору, інформаційних ресурсів, інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного управління у всіх різновидах діяльності тощо).

У зв’язку з цим необхідно зазначити, що на сьогодні цілісна система забезпечення ІПБД в Україні відсутня. Попри наявність повноважень і певних необхідних напрацювань у цій галузі в окремих державних органів та установ (Рада національної безпеки та оборони України (РНБОУ), Служба безпеки України), заходи зі зміцнення ІПБД мають здебільшого тактичний, ситуативний характер. Відповідні політичні рішення, як і більшість інших дій української влади, є лише безпосереднім реагуванням на конкретні, цілком відчутні загрози. Реальну роботу з інформаційно-психологічного захисту зосереджено або навколо суто інформаційних (і навіть технічних) аспектів, або навколо протидії найбільш відвертим проявам інформаційно-психологічної агресії, прецедентам прямого інформаційного та психологічного терору.

Структури, що опікуються стратегічними, ціннісними аспектами ІПБД (насамперед, РНБОУ та її відповідні підрозділи) практично позбавлені можливості оперативного впливу на хід справ. Їхні рішення (аж до оформлення у вигляді відповідних актів законодавчої або виконавчої влади) мають виключно дорадчий, консультативний характер. На цьому тлі інколи немає можливості протидіяти навіть безсумнівним виявам інформаційно-психологічної агресії – наприклад, встановленню неоднозначних за своїм ідейним навантаженням пам’ятників та інших споруд з ініціативи місцевої влади (яку дотепер ніщо не зобов’язує погоджувати такі свої кроки із загальнонаціональними інтересами). Тобто, маємо невиправданий розрив між здійсненням аналітико-прогностичних і виконавчих функцій у системі забезпечення ІПБД.

Особливо  слід підкреслити актуальність проблеми безпеки при інформаційно-аналітичному забезпеченні органів державного управління. Останнім часом сформувалося поняття «інформаційного фантома в управлінні», сутність якого полягає в істотному підвищенні ролі аналітиків і радників у державному управлінні. Від якості підготовлених ними аналітичних документів (інформаційно-аналітичних оглядів, довідок), відповідності останніх реальній ситуації залежить ефективність прийнятих на їхній основі рішень державного рівня. З іншого боку, уявлення про поточну ситуацію, сформоване інформаційно-аналітичними підрозділами різних рівнів з привнесенням у нього елементів суб’єктивності, здатне до саморозвитку й, у свою чергу, впливає на розвиток процесів у суспільстві і державі. Природно, що цей вплив може бути як позитивним, так і негативним. Крім того, це уявлення може бути сформоване на інформації, що містить як спотворені й помилкові відомості, так і цілеспрямовану дезінформацію.

Між тим, глобальна дійсність ХХІ століття вельми складна, нестабільна й, до того ж, нелінійна. Сьогодні навряд чи можна назвати державу, що виокремлена із загального інформаційно-комунікативного простору і є незалежною від загальних інформаційних потоків. Життєдіяльність суспільного організму сьогодні цілком визначається рівнем розвитку, якістю функціонування й безпекою інформаційного середовища [10].

Багаторівневий  і багатошаровий комунікативний простір будь-якої держави – немов  відкрита система, що знаходиться в  положенні нестійкої рівноваги  і може, за певних умов, навіть через слабкі чи надслабкі впливи опинитися у ролі керованої. Очевидність зростання впливу ЗМК на динаміку соціальних і комунікаційних процесів усього світового співтовариства вказує на необхідність створення ефективної системи керування інформаційним простором і структурою ІПБД – як з боку держави, так і легітимних наддержавних інститутів, суспільства загалом. Не дивлячись на значну кількість законодавчих та підзаконних актів, що ухвалені в Україні, на сьогодні очевидною є не тільки невизначеність із структурою державної інформаційної політики, де чітко не з’ясовані її як внутрішні, так і зовнішні складові, а й відсутнє саме розуміння інформаційно-психологічної безпеки як одного з головних елементів національної безпеки. Перед політичною елітою України час ставить питання щодо визнання інформаційно-психологічної експансії проти країни.

Інформаційні  продукти та послуги не можуть бути замкнуті у межах кордонів однієї держави. Геополітична конкуренція  в умовах інформаційного суспільства  обумовлює необхідність перегляду пріоритетів і акцентів організації системи національної безпеки, нового погляду й найприскіпливішої уваги до проблем ІПВ, розуміння форм і методів інформаційно-психологічного впливу.

Час вимагає принципово нового, неоінституціонального  підходу до інформаційно-психологічної безпеки як окремої інституції в структурі національної безпеки, де визначальне місце відводиться створенню системи управління інформаційним простором, здатної протистояти викликам глобалізації і інформатизації та відстоювати національні інтереси в інформаційно-психологічному протистоянні за принципово попереджуючою дією, системи виявлення внутрішніх і зовнішніх інформаційно-психологічних загроз суспільству та управління ними.

Має бути з’ясоване й упорядковане уявлення про наявний стан речей та вироблення нових, адекватних вимогам сучасності підходів. Визначальним тут є не тільки світовий передовий досвід, а й урахування соціокультурних норм, традицій і умовностей, існуючих ідейно-моральних настанов, де своє особливе місце відводиться індивідуальній та масовій самоідентифікації, менталітетові, релігійним обмеженням тощо, закріпленню їх законодавчими нормами. Потребують чіткого визначення саме поняття інформаційного простору та його основних критеріїв і показників, питання створення загальнодержавної інформаційної інфраструктури, відповідних організаційних структур, що формуватимуть систему збереження, обробки та поширення інформації, відповідатимуть за розробку, впровадження та супровід новітніх інформаційних технологій, здійснюватимуть контроль загальнонаціонального інформаційного простору і моніторинг інформаційно-психологічного впливу інформаційних ресурсів на теренах України, їх правового забезпечення. Особливе місце тут займають вимога управління національним комунікативним простором та законодавче закріплення за ЗМК провідного ресурсу державного управління як основного інструмента застосування механізму протидій широкомасштабним інформаційно-психологічним атакам і повзучій інформаційній експансії.

Отже, з усього сказаного випливає потреба чіткого оформлення державного замовлення на дослідження в галузі ведення ІПВ. Має бути створений єдиний спеціальний координаційний орган з проблем ІПБ, ІПВ та ІПБД, що стоятиме на захисті державних інтересів, психологічного захисту національної еліти і населення країни. Основним його завданням буде виявлення і кваліфікація інформаційно-психологічних впливів, визначення ступеня загроз, створення системи упередження й застосування протидій спеціальним інформаційним операціям проти держави, суспільства, певних соціальних груп чи особистостей, розробки механізмів ліквідації наслідків та відновлення на випадок уражень під час інформаційно-психологічних атак, а також створення відповідних структурних підрозділів у Міністерстві оборони, спецслужбах тощо і формування певних знань з інформаційної безпеки на всіх рівнях у державних органах управління, місцевих структурах влади, серед фахівців правоохоронних органів. Структура інформаційної безпеки повинна відповідати таким сучасним викликам, як інформаційний тероризм та політичний екстремізм, стояти на захисті індивідуума, суспільства, держави.

Така  державна структура повинна вирізнятися  відповідними ознаками:

• • наявністю певної організаційно-правової форми;
  • певною структурною відокремленістю, порядком утворення, діяльності, реорганізації, ліквідації;
  • зовнішньою відокремленістю, що характеризуватиметься наявністю системоутворюючих ознак: юридично відокремленого і закріпленого майна, самостійного балансу, статутних документів та ін.;
  • наявністю державно-владних повноважень, визначених відповідним нормативним актом про цей орган.

Відповідно  до визначених ознак, таким суб’єктом  забезпечення ІПБД належить вважати  організаційно відокремлену складову систему державних органів (їхніх  посадових та службових осіб), що мають державно-владні, розпорядчі, організаційні повноваження щодо здійснення завдань та розпорядчих функцій державної політики у сфері забезпечення ІПБД.

Важливою  функцією єдиного державного органу із забезпечення ІПБД має стати налагодження багатосторонньої взаємодії та координації зусиль між іншими огранами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадськістю у справі інформаційно-психологічного захисту. Взаємодія при забезпеченні ІПБД визначається як інтегруючий фактор, за допомогою якого відбувається об’єднання зусиль різних суб’єктів системи забезпечення ІПБД в єдину сукупність, найбільш придатну для досягнення загальної мети. Взаємодія у сфері забезпечення ІПБД повинна будуватися на основі відносин самостійності, субординації, урахування територіального і галузевого принципів управління, забезпечення належної погодженості всіх координуючих елементів (організації, планування, контролю), які складають систему управління.

З огляду на проведений аналіз, пріоритетним є координування діяльності у галузі ІПБД між:

• • гуманітарним і технічним напрямами забезпечення ІПБД;
  • центральними та місцевими органами державного управління;
  • аналітико-консультативними й виконавчими структурами відповідного профілю.

Організація взаємодії в розглянутій сфері має пронизувати весь процес забезпечення ІПБД, усі найважливіші елементи управлінського впливу суб’єктів забезпечення ІПБД, являючи собою таку категорію, що органічно пов’язана з цілями і завданнями системи забезпечення ІПБД, її ефективним функціонуванням і знаходить своє кінцеве вираження в охороні життя, здоров’я та гідності громадян та національних інтересів держави від шкідливого впливу інформаційно-психологічної агресії.

Координована  повноважним центральним органом  взаємодія у сфері забезпечення ІПБД має поділятися на короткотермінову і довгочасну. Короткотермінова, як правило, відбуватиметься у зв’язку з виконанням будь-якого конкретного завдання щодо забезпечення ІПБД. Довгочасна – при систематичному, узгодженому використанні сил і засобів суб’єктів взаємодії в процесі вирішення спільних комплексних завдань.

Визнання принципово іншого дискурсивного конституювання ІПБ політичною елітою та на загальнодержавному рівні, створення відповідної структури дозволить активно відстоювати свої національні інтереси в регіоні та у світі загалом.

Література  та примітки:

• 1. Вознюк П. Іноземний геополітичний лобізм в Україні // Молода нація. – 2006. – № 2 (39). – С. 219.
  2. Головаха Є. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політологічні читання. – 1992. – № 1. – С. 27–28.
  3. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (керівник авт. колективу). – К.: Політична думка, 1995. – С. 156–157.
  4. Лібанова Е. Соціальна стратифікація українського суспільства і передумови становлення середнього класу // Нова політика. – 2002. – № 1. – С. 7.
  5. Медведчук В. Новий вимір демократії. – К.: Основні цінності, 2001. – С. 10.
  6. Див.: Політологія посткомунізму… – 368 с.
  7. Фоменко О. С. Політичний дискурс демократичного суспільства // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Іноземна філологія. – 1998. – Вип. 27. – С. 11.
  8. Доктрина інформаційної безпеки України // [Електронний ресурс] : Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/9570.html
  9. Там само.
  10. Требін М. Інформаційне суспільство. Війни нової епохи // Віче. – 2002. – № 4 (121). – С. 68.

Дмитро  ДУМАНСЬКИЙ – політолог, експерт аналітичної  групи «Рубікон»

Глобальна конкуренція є однією із необхідних і визначальних характеристик світу, де наявна багатоманітність, де окремі людські спільноти «… по-різному дивляться на відносини між Богом та людиною, індивідом та групою, громадянином та державою, батьками та дітьми, чоловіком та жінкою, мають різні уявлення щодо співвідносної значущості прав та обов’язків, свободи та примусу, рівності та ієрархії» [1]. Бажання посісти вищу сходинку в глобальній ієрархії часто веде до використання силових методів у змаганні за першість.

Багатовимірність  будь-якої боротьби як силової взаємодії  зумовлюється насамперед різноплановістю самого феномену сили. Наприклад, відомий американський дослідник Марк Амстутц, як і абсолютна більшість сучасних фахівців, аж ніяк не ототожнює силу із простим фізичним примусом, вказуючи чотири найважливіші її елементи. По-перше, це вплив, що розуміється як здатність особистості чи інституту за допомогою умовлянь, пропаганди, маніпуляцій, переконань тощо домогтися від іншої особи або групи бажаної поведінки. По-друге, це авторитет як спроможність особистості чи інституту забезпечити слухняність без застосування насильства. По-третє, – влада як здатність впливати на поведінку людей через погрозу примусу. І, нарешті, власне сила, або використання примусу як такого. Причому, американський теоретик вважає силовий тиск (зокрема, той-таки маніпулятивний вплив) загалом небажаним, хоча й жодним чином не демонізує його [2].

Як  можна побачити, всі означені тут  елементи сили, крім останнього, по суті, ґрунтуються на здійсненні інформаційно-психологічного тиску у тій чи іншій його формі. Застосування інформаційно-психологічних прийомів задля відстоювання особистих інтересів, збереження власних ресурсів чи здобуття додаткових у протиборстві з протилежною стороною відомі людству, чию історію цілком можна розглядати через призму інформаційно-психологічного суперництва, ще здавна.

Інформаційно-психологічне протиборство, як прагнення вплинути у потрібному для себе напрямку на свідомість та поведінку опонента, а з боку останнього – протидіяти такому впливові, здатне пронизувати  всі без винятку рівні комунікації  – від міжособистісної до глобальної, міждержавної. Важливою особливістю сучасних міжнародних відносин є те, що елементи інформаційно-психологічної експансії (як і протидії їй) є органічною складовою практично будь-яких процесів інтеграції, співробітництва і взаємодопомоги. Сьогодні не можна назвати фактично жодного чинника міжнародного співробітництва, який за певних умов не можна було б використати як руйнівний – навіть у рамках партнерських, чи то пак союзницьких відносин. Це стосується і обміну інформацією, й іноземних інвестицій, і навіть гуманітарної допомоги.

Зміцнити  власну солідарність і одночасно  підірвати чужу – природне прагнення  будь-якої системи, яке, щоправда, може актуалізовуватися або нейтралізовуватися залежно від конкретних обставин. Понад те: «Кожна цивілізаційна і політична система об’єктивно орієнтована на поширення насамперед своїх вад, а не переваг. Кожен глобальний центр прагне підвищити рівень власної єдності та керованості, а всім іншим, навпаки, нав’язати якомога менш ефективні, а то й узагалі неприродні для них організаційні форми, життєві орієнтири і політичні режими. Тобто, застосовуючи найбільш адекватну сучасному світоустроєві термінологію – військову, можна сказати, що кожен прагне мобілізуватися сам й одночасно, за мірою можливості, демобілізувати усіх інших» [3].

За  таких умов закономірної трансформації  зазнають і уявлення про безпеку  як про стан захищеності від наслідків  ворожих дій. Наприклад, класичне розуміння  національної безпеки передбачало  формування системи захисту держави  від насильницьких загроз насамперед військового характеру. Сьогодні ж у науці домінує комплексний підхід до визначення національної безпеки з урахуванням необхідності протидії силовим (але ненасильницьким) інформаційним і психологічним впливам. Оскільки останні, як було показано, можуть спрямовуватися безпосередньо на політичну систему (часто з метою її дестабілізації), одним із головних завдань системи інформаційно-психологічного захисту стає забезпечення політичної безпеки держави.

Політична безпека держави у найзагальнішому розумінні – це такий рівень стабільності її політичних інститутів та суспільного середовища, який дозволяє державі бути стійкою до зовнішніх загроз та інших несприятливих чинників будь-якого характеру. Відповідно, політика безпеки у політичній сфері визначається як функція держави щодо забезпечення захищеності життєво важливих політичних інтересів суспільства (особистості, соціальних верств, спільноти в цілому) від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також як сукупність необхідних для цього заходів.

Відтак, інформаційно-психологічна боротьба у  загальнодержавному вимірі може стосуватися:

• • загальної легітимності того чи іншого державного утворення, спільної ідентичності його громадян, його політичної системи та символічних атрибутів;
  • позиції окремих расових, етнічних, конфесійних, мовно-культурних та ін. груп щодо держави їхнього проживання, сепаратистських настроїв і рухів;
  • легітимності та іміджу окремих державних інститутів, інших елементів політичної системи та окремих державних і політичних діячів.

Деякі українські й зарубіжні дослідники розглядають інформаційно-психологічну боротьбу як частину більш загального явища – ментальної боротьби, тобто  протистояння різноманітних групових систем цінностей (етнічних, релігійних, корпоративних тощо). Відтак, боротьба за психологічне підпорядкування суперника на ціннісному рівні отримує назву «ментальна агресія» [4].

Феномен ментальної агресії базується на розумінні того, що в самій основі будь-якої людської діяльності (зокрема, й державотворчої та економічної) лежить певна психологічна культура: уявлення про життєвий успіх, щастя, свободу, прийнятні особисті якості і норми життя, національні традиції і пристрасті, рівень самосвідомості, ієрархію цінностей, ідеали, про приналежність індивіда до певної людської спільноти – тобто все те, заради чого будується кар’єра, створюється родина і народжуються діти, заробляються гроші й здійснюються подвиги. Саме на ці стимули, що прямо пов’язані із культурно-історичною багатоманітністю людства, і спрямовується руйнівний вплив. Руйнування ж будь-якої сталої групової системи цінностей (та відповідної їй цілісної картини світу) неодмінно передбачає знищення об’єктивно притаманних кожній людині (як представникові певної групи) критеріїв розрізнення добра і зла, прекрасного й огидного, праведного і неправедного.

Так, уже зараз за допомогою спеціальних  психотехнологій здійснюються цілеспрямовані трансформації масової свідомості з метою закладання певної інформації – від комерційної до світоглядної. Метою такого впливу може бути зміна культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора або досягнення інших цілей. Досягається це засобами пропаганди у широкому розумінні цього слова. Хоча особа або соціальна група має тенденцію до збереження своєї позиції, ухиляючись від усього, що суперечить її поглядам, це, однак, не рятує її від ціннісної переорієнтації внаслідок кваліфікованого застосування супротивником інформаційно-психологічних засобів пропагандистського штибу.

Характерно, що часто вживані останнім часом  поняття «інформаційна боротьба» (ІБ), «інформаційно-психологічна боротьба» (ІПБ), «інформаційна війна» (ІВ) та «інформаційно-психологічна війна» (ІПВ) нині здебільшого ототожнюються  навіть у фахових джерелах. Ці дефініції поєднує інформаційно-комунікативний простір суспільства чи відповідної спільноти, що зазнає насильницького викривлення, та людська психіка, яка зазнає впливу у річищі цілей протиборчих сторін щодо перерозподілу ресурсів. Також слід відзначити, що в ІПВ й сам інформаційний простір, і засоби впливу на нього – як технічні, так і суто інформаційно-психологічні (геополітичні, політичні, соціально-економічні, ідеологічні, релігійні доктрини) – є лише ресурсами.

Головні ознаки ІПВ – насильницьке викривлення інформаційно-комунікативного простору об’єкту впливу; як правило, прихованість механізму впливу (особливо в мирний час); використання психофізіології людини для досягнення мети інформаційно-психологічного впливу.

При веденні ІПВ супротивник розглядається як система. При цьому ІПВ – це безперервна черга інформаційно-психологічних операцій (ІПО). ІПО – це сукупність узгоджених за метою, завданнями, часом, об’єктами форм, методів і засобів інформаційно-психологічних впливів на структуру і процес прийняття рішень (зокрема, політичних). ІПО являють собою сплановані дії, спрямовані на ворожу, дружню або нейтральну аудиторію шляхом впливу на її свідомість і поведінку з використанням певним чином організованої інформації та інформаційних технологій для досягнення певної мети.

Засоби  ведення ІПВ загалом і конкретних ІПО зокрема кваліфікуються сьогодні як інформаційно-психологічна зброя (ІПЗ) – тобто, сукупність спеціальних засобів і технологій, що використовуються для насильницького викривлення інформаційно-психологічного простору супротивника спеціально для ураження індивідуальної і масової свідомості. Знаючи головні характеристики відповідної спільноти – від демографічних до соціально-економічних, визначивши пануючі психотипи, розуміючи менталітет, на базі певних технологій можна активно впливати на цільову групу, модифікувати суспільну свідомість і формувати громадську думку, і, відповідно до конкретних цілей, провокувати, спонукати, збурювати до певних дій або дезорієнтувати і дезінтегрувати як окремі соціальні групи, так і цілі народи, породжувати «суїцидальну пасіонарність мас» [5].

Поряд із цим, потрібне й розуміння того, що цілеспрямована управлінська дія  і результат, на який розраховує та отримує в площині своїх намірів  суб’єкт дії, ставши на шлях ІПВ та використання ІПЗ, створюють низку побічних результатів, котрі продовжують існувати згідно зі своєю внутрішньою логікою, незалежно від його волі.

Слід  зазначити і те, що всі розробки в галузі спеціальних психотронних технологій, спрямовані на досягнення ефекту на біофізіологічному рівні, не можуть навіть сукупно зрівнятися за своєю дієвістю із традиційними й цілком легальними засобами масової комунікації (ЗМК) – передусім, власне мас-медіа, а також неформальним спілкуванням у формі чуток, пліток, анекдотів та приказок. Оскільки масова свідомість завжди перебуває в очікуванні підказки [6], вони закономірно перебирають на себе роль головного «підказувача». Модифікації суспільної свідомості через впливовість ЗМК нині набувають найактивнішого поширення [7].

Загальновідомо, що в житті ми маємо справу не стільки з реальними об’єктами, скільки з інформацією про  них, формами, паттернами, процесами [8]. Створивши віртуальний вимір, ЗМК залишається задати лише предметно-смислові відповідності, що визначають результат осмислення масової свідомості. Мас-медіа створюють соціальну реальність, вони ж задають хронологію дійсності. Все це робить ЗМК незамінною та практично універсальною зброєю під час ІПВ. Створені ЗМК віртуальні символи конституюються, починають існувати самі по собі, набувають предметності: досить згадати такі їх приклади, як «холодна війна», «Буря в пустелі», «Аль-Каїда» тощо.

ЗМК – головне знаряддя в пропагандистських  війнах. Масові заходи, особливості  створення натовпу та керування  ним передбачають певні передумови, де визначальне місце сьогодні також належить мас-медіа. Саме вони стимулюють короткочасні шаблони поведінки і довготривалі конвенції, що впливають на суспільство [9].

Оброблена за допомогою ЗМК «людина маси»  позбувається своєї індивідуальності, знеособлюється, критичність мислення у неї знижується, усвідомлення регресує, втрачається індивідуальна відповідальність; натомість, значно зростають імпульсивність, латентна чи відкрита агресія. «Заразливість» емоцій і думок натовпу не залежить від інтелектуального розвитку, культурного чи соціального рівня окремих його представників, їхніх статусно-рольових відмінностей – юрба повсякчас тяжіє до якомога більшого усереднення. Ось чому перетворення суспільства (або його частини, важливої у контексті досягнення певних цілей) на натовп завжди було таким бажаним у ментальному протистоянні. Коли натовп утворено, зацікавленій стороні залишається тільки скерувати його активність у потрібному напрямку. Для цього найкраще надаються дві речі: пристрасть та вірування [10].

Закономірним  є питання про те, якою мірою  ІПВ реальна і наскільки вона здатна загрожувати національним інтересам  окремих держав. Принадність використання методів і способів ведення ІПВ  для забезпечення національних інтересів  обумовлена можливістю її ведення в мирний час, економічною вигідністю, прихованістю тощо. Кінцева мета ІПВ обумовлюється загальною логікою силових міжсистемних взаємодій і передбачає, відповідно, фрагментацію й навіть повне руйнування культурно-інформаційного поля супротивника з наступним його включенням у власну інформаційну структуру задля отримання політичних та економічних дивідендів.

Водночас, саме політична, економічна та інформаційна незалежність відповідає інтересам  будь-якої держави. Тож очевидно, що відповіддю на типову для сучасних міжнародних відносин ситуацію перманентної агресії в інформаційній сфері має бути створення комплексної державної системи інформаційно-психологічної безпеки, що нині є надзвичайно актуальним, зокрема, й для України.

Література  та примітки:

• 1. Huntington S. The Clash of Civilizations? // Foreign Affairs. – Summer 1993. – P. 25.
  2. Амстутц М. Введение в политическую науку. Управление конфликтом // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. – № 6. – М., 1994. – C. 162.
  3. Думанский Д. Козни коалиционности // Кіевскій телеграфъ. – 2006. – 22–28 сентября. – С. 4.
  4. Див., зокр.: Марчук Є. К. П’ять років української трагедії. – К.: ХНС, 1999. – 160 с.
  5. Пригожин А. И. Особенности четвертой мировой войны // Вестник Московского университета. Сер. 18. Социология и политология. – 2004. – № 3. – С. 60.
  6. Почепцов Г. Г. Информация и дезинформация. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2001. – С. 42.
  7. Лысенко В. В. СМИ и общественное мнение: технологии манипулирования // Персонал. – 2004. – № 9. – С. 14–21.
  8. Данченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К.: Либідь, 2001. – С. 23.
  9. Лалл Д. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід / пер. з англ. – К.: «К.І.С.», 2002. – С. 88.
  10. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс / Пер. с фр. – М.: «Центр психологии и психотерапии», 1998. – С. 60.

Петро ВОЗНЮК – політолог, головний редактор альманаху  «Молода нація», експерт  аналітичної групи  «Рубікон»

Не  секрет, що атмосфера перманентної конфронтації й нескінченне з’ясування стосунків (часто-густо із залученням різного роду закордонних «помічників» та «арбітрів») в українському політикумі викликає все більше роздратування і неприйняття у суспільстві. Простого обивателя «розбірки» на владному Олімпі змушують лише з оскаженінням дивитися яке-небудь чергове «ток-шоу», як максимум – висловити своє «фе» за допомогою інтерактивного телеголосування чи то пак ігнорування виборів. Однак для більш глибокого спостерігача нинішній «керований безлад» – це ще один привід замислитися над причинами наявного розбрату та схильності до пошуку істини й будь-яких авторитетів на стороні. А заразом – і спробувати провести необхідні історичні аналогії, аби на їхньому тлі чіткіше уявити собі контури спільного майбутнього.

Спостерігати  за розтринькуванням національної енергії у дріб’язкових із погляду вічності чварах тим прикріше, що  поява України на сучасній політичній карті світу стала наслідком кількох століть жертовної боротьби наших предків за власну державу та незліченних втрат на цьому шляху. У цьому зв’язку багато дослідників-патріотів нарікали на географічне розташування нашої історичної території, що, на думку декого з них, виявилося фатальним для всіх попередніх спроб національної консолідації та державного будівництва. Дійсно, ми від самого початку були практично позбавлені природних захисних бар’єрів (морів і високих гір), маючи, до того ж, надто агресивних сусідів майже по всьому периметру рівнинних рубежів. Проте якою ж тоді має бути ступінь історичної приреченості нації, якщо її землі лежать ще й на одному острові із країною-загарбником? А найзручніша для життя та, відповідно, найбільш густонаселена місцевість знаходиться якраз у зоні найбільшої досяжності для ворожих вторгнень? Йдеться про Шотландію.

Історія цієї суворої країни на північно-західному  краю Європи може слугувати прекрасним посібником у галузі втрати державної самодостатності та геополітичної значущості. Внаслідок впливу різноманітних чинників, аналізувати які обсяг цієї статті не дозволяє, шотландське суспільство не зуміло вчасно подолати становий, конфесійний та клановий партикуляризм. Залишаючись у полоні соціально-групового егоїзму, Шотландія закономірно стала «здобиччю» (нехай і не надто легкою) молодих хижаків породи Еtat-nation. Щоправда, встигнувши дати сусідам-англійцям династію Стюартів, що заклала підвалини Британської імперії в Америці та Індії.

Відчайдушні сміливці, котрі ледь не всьому континентові постачали загони найманців-шибайголів, шотландці самі так і не спромоглися  сформувати реально боєздатну регулярну  армію (й, до речі, ніколи не витримували більш-менш тривалого протистояння з добре організованим ворогом). Аналогія із нашими запорожцями тут є більш ніж очевидною. Понад те: схожість геополітичної «карми» визначила велику кількість паралелей у стандартах поведінки політичної еліти й навіть персоналіях конкретних лідерів. Так, з ходу пригадуються аналогії часів акції «Україна без Кучми», навіяні одному з вітчизняних політологів відомою кінострічкою «Хоробре серце»: Ющенко – король Роберт Брюс, Тимошенко – вождь повстанців Уїльям Уоллес, депутати Верховної Ради – шотландська шляхта тощо.

Дійсно, так само, як і шотландській родовій аристократії, нашій еліті в усіх її іпостасях – від пострюриківського боярства до пострадянської бюрократії – найчастіше бракувало не лише національної (що, кінець кінцем, цілком зрозуміло), але навіть суто корпоративної солідарності перед лицем ворога. В підсумку супротивник майже завжди опинявся у заздалегідь більш виграшному становищі, отримуючи найширші можливості для вербування ренегатів. За таких умов як шотландська, так і українська державність опинялися під ударом не так ззовні, як зсередини. Відтак, мабуть, невипадково сторінками історичної літератури продовжує гуляти версія про шотландське походження одного з найталановитіших полководців Хмельницького – Максима Кривоноса. Справді, кому як не шотландцеві було знати специфіку боротьби у ситуації, коли головний фронт знаходиться здебільшого в тилу?

Таким чином, протягом усього незалежного існування Шотландії можна було спостерігати ту ж картину, що й в Україні: суперництво хижих кланів за владу та за іноземну допомогу в її здобутті та утриманні. Як наслідок, країна животіла або як придаток свого найближчого географічного сусіда, такий собі «гумус» для його (Англії у «їхньому» випадку й Польщі/Московії – в нашому) імперського проекту, або ж як форпост інших потуг (Іспанії/Франції і Швеції/Німеччини/США відповідно) у боротьбі проти нього. Надто слабким – але часто найбільш експлуатованим – втішним аргументом є хіба те, що ми, як і шотландці, досягли чималих успіхів у справі кадрового забезпечення сусідських глобальних амбіцій.

Можна передбачити іронію тих, хто, прочитавши ці рядки, намагатиметься співставити  наявні показники добробуту у  нас і в країні кільтів та «хоробрих  сердець»: мовляв, чи таким уже поганим є «шотландський» сценарій, якщо він усе одно дозволяє досягти подібного достатку? А небезпека тут криється якраз у винятковості власне Шотландії в контексті загальної тенденції. Адже насправді розв’язка тамтешньої історичної колізії лише відтіняє негатив інших аналогічних прецедентів.

Так, шотландцям (у всякому разі, протестантам за віросповіданням) вдалося згодом порівняно органічно вписатися у загальнобританську імперську ідентичність. До того ж, на випадок несподіваної актуалізації старих образ і протиріч шотландці мають принаймні такий вагомий козир, як історично чітко окреслена лінія кордону із «поневолювачем», що здатне серйозно полегшити імовірну у тій чи тій часовій перспективі сецесію. Нам про таке щастя не доводиться навіть мріяти – згадаймо хоча б хронічні проблеми з розмежуванням акваторії Азовського моря та Керченської протоки.

Ось чому нам тим паче слід пам’ятати, що реалізувати чийсь сценарій успішніше за його «автора» надзвичайно складно. Відтак, абсолютна більшість «держав, що не відбулися» нині не може похвалитися навіть таким вельми відносним (ціною відмови від національного суверенітету) «хеппі-ендом», як у шотландців.

Причому, держави калібру середньовічної Шотландії ще могли дозволити собі побути таким от «м’ячом» на геополітичному полі без видимої шкоди для себе. (Хоча, певна річ, про який би то не було реальний розвиток у цьому випадку йтися вже не могло.) Для габаритних же країн на кшталт нинішньої України така роль з великою часткою імовірності означає лавиноподібний обвал у всіх галузях життєдіяльності – свідками якого всі ми є «вже сьогодні».

Альтернативою сповзанню в нікуди може бути лише швидка й радикальна зміна нашого міжнародного амплуа. Оскільки роль «м’яча» не гарантує нам, на відміну від малих націй, навіть синиці в руках, то, можливо, вартувало б замахнутися на журавля в небі, приміривши на себе роль активного гравця. А це означає здобути у вогнищі протиріч свій цілісний самодостатній ідеал і спробувати поширити його якомога далі. Адже, погодьтеся, якось недоречно проголошувати національною ідеєю вступ до Євросоюзу (та й взагалі куди б то не було) в той час як Венесуела вже кілька років надає гуманітарну допомогу лондонським біднякам.

Давно відомо: аби досягти належного, слід забажати неможливого. Боротьба за світове лідерство (необов’язково у жорсткій формі військово-політичного диктату) завжди – навіть у випадку невдалого підсумку –забезпечує його пошукувачеві почесне місце в міжнародній ієрархії. Франція або Німеччина навряд чи насолоджувалися б зараз своїм привілейованим статусом, не розпочни вони свого часу такої боротьби – нехай у підсумку й програної.

Появі ж і успішній реалізації нашого можливого цивілізаційного проекту (з кінцевою орієнтацією на експорт найприбутковішого товару – способу життя) сприяють принаймні два чинники. По-перше, наша країна є чи не найбільш унікальною на планеті за рівнем невідповідності свого реального міжнародного статусу своєму потенціалові (насамперед, людському й технологічному). Ледь не всі головні суперечності сучасного світу – між бідністю й багатством, ідеалізмом і матеріалізмом, прекрасним й потворним, Сходом і Заходом – саме у нас виявляються чи не найбільш гостро. Подібні країни завжди являють собою «слабку ланку» будь-якого панівного світового порядку, часто породжуючи нові ідейні імпульси – де тонко, там і рветься.

Схожою  «зоною прориву» була колись постверсальська Німеччина. Трагедія німців тоді була лише в тому, що під впливом обставин і, головне, зрадницької політики «демократичної» влади вони обрали переважно насильницький шлях здійснення покладеної на них високої місії. Український месіанізм теж, до слова, не є чимось абсолютно новим – його елементи можна побачити у працях багатьох національних мислителів минулого. А, як відомо, жоден намір не дається нам без необхідних для його здійснення передумов.

По-друге, сьогоднішня Україна, на відміну  від тієї ж Шотландії, має визначальне з погляду геостратегії територіальне розташування. Адже, за всієї незахищеності своїх зовнішніх рубежів, наша держава є справжнім стрижнем Східної Європи. Переважання ж у цьому регіоні, на думку, приміром, «батька» англосаксонської геополітики Халфорда Маккіндера (судячи з прізвища, також людини із шотландським корінням), дає – ні більше, ні менше – владу над світом. Якщо й вважати цю тезу деяким перебільшенням за сьогоднішніми мірками, то все одно очевидно, що поширення з нашої території будь-якого альтерглобалізаційного проекту у межах принаймні Східноєвропейської рівнини автоматично робить залежними від нас більшість держав Євразійського материка. І це не кажучи про продовольчі ресурси України – не забуваймо, що саме продовольство вже починає перевершувати газ та нафту на шальках глобальних терезів. Отже, в наших руках знаходиться практично ідеальний плацдарм для формування та/або поширення яких завгодно альтернативних вперто насаджуваному «новому світовому порядкові» цивілізаційних моделей. Й лише від політичної волі наших майбутніх (на теперішніх уже навряд чи слід сподіватисяJ) лідерів залежить, як довго ми блукатимемо по безперспективному й відверто тупиковому для нас «шотландському» шляху.

Певна річ, висувати нові ідеї, шукати альтернативні  шляхи розвитку й узагалі «каламутити  воду» у світовому масштабі – заняття досить обтяжливе й ризиковане. Кінець кінцем, рівень наступної відповідальності завжди визначається рівнем попередніх зазіхань. Будь-який дійсно глобальний проект для свого ініціатора, як правило, передбачає величезну ймовірність ризику відразу всім заради всього. Куди простіше не задавати формат самим, а лише пасивно слідувати форматові чужому, безтурботно вальсуючи на усіляких там «віденських балах». Але безкінечно ігнорувати наростання протестного ідейного потенціалу в суспільстві й загрозу його втілення у найбільш екстремальних і деструктивних формах також не можна.

Любов БАГАЦЬКА – директор інформаційного департаменту Інституту громадського розвитку «Ортега-і-Гассет», mara_lyubchenko@meta.ua

З матеріалів круглого столу «Протестний рух в Україні: історія, сучасність, перспективи» (18.05.2011 р.)

Говорячи  про новітню історію протестного руху в Україні, мабуть, варто почати із Студентської революції на граніті. Ця акція на той час не мала аналогів у Європі, адже була організована студентською молоддю. Революція на граніті є важливою і з огляду на те, що мала вплив на становлення незалежності України.

Наступна  масштабна акція протесту – «Україна без Кучми» (УБК), організована політичною опозицією тодішнього Президента саме зі згадкою про досягнуті результати Революції на граніті. Хоч, на перший погляд, «УБК» не принесла бажаних результатів – відставки Леоніда Даниловича та зміни політичної системи, – проте вона дала інший важливий результат: український народ усвідомив, що може боротися за свої права і має це робити. Саме після цього усвідомлення і віри у власні сили логічними стали події 2004 року. Проте Помаранчева революція мала дещо новий для протестних рухів в Україні характер – прагнення влади, а не змін політичної системи. До того ж нею фактично керували політики, на відміну від «України без Кучми»,  яка була позбавлена чіткого політичного забарвлення.

Події 2004 року показали, що протест може мати вплив на ситуацію в країні. Та чи завжди це добре?

Після «кольорових революцій» у масовій  свідомості громадян багатьох країн і їхніх провідників сформувався скалічений категоріально-понятійний апарат, що не робить розмежування між такими термінами, як демократія й охлократія, примітивно ототожнюючи ці два антагоністичні поняття. Демократія є формою організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства, що вимагає цілковитої належності влади народові [2]. Через це демократію не слід плутати з охлократією, пануванням чи владою натовпу або політичних сил, що орієнтуються на безсистемні, провокативні дії, гасла й вимоги неорганізованих мас людей. У сучасних умовах охлократія виявляється переважно у демагогії, популізмі, політичному авантюризмі, правовому нігілізмі, примітивізації суспільних проблем представниками влади, правлячої еліти [1].

У найширшому ж розумінні охлократією  є підкорення державного ладу  натовпу, котрий ведуть демагоги (варто зазначити, що нерідко такі провідники, виголошуючи певні ідеї, знаходяться у фінансовій залежності від іноземних елементів, що можуть сповідувати зовсім іншу ідеологію, натомість дестабілізація ситуації в тій чи іншій країні будь-яким способом є засобом досягнення на тих теренах їхніх інтересів) [3].

І от, усвідомивши силу (чи, може, псевдо-силу?) протесту громади, протестують усі й проти всього: студенти проти платної освіти, незалежні профспілки — проти проекту Трудового кодексу, підприємці — проти Податкового. А ще купа дрібних, локальних, протестних акцій на будь-який колір і смак.

Протестом чи гаманцем?

Успішною акцією, організованою молоддю в різних містах України, можна вважати відстоювання одного з найстаріших кінотеатрів Східної Європи – «Боммера» (Харків). Учасники Громадянської кампанії «Врятувати «Боммер» 15 місяців домагалися скасування рішення про продаж кінотеатру. Кілька громадських акцій, зокрема й всеукраїнська, тисячі підписів, десятки звернень, години перемовин та консультацій… Депутати Харківської облради зрештою підкорилися тиску громадськості. Так і в пояснювальній записці, в графі «Причини  невиконання рішення про продаж», написали: «Негативний соціальний резонанс прийнятого  обласною радою рішення».

Проте, розглянувши іншу акцію протесту – проти закриття секунд-хендів, можна помітити деякі цікаві деталі. Нібито й рішення про закриття стихійних ринків б/в одягу не було прийняте, – однак чи саме під тиском громадськості? Не слід забувати, що багато чого у цьому світі вирішують гроші та зв’язки. Так чи інакше, а секонд-хенди – доволі поширене і прибуткове явище. І очевидним є те, що це питання вирішилося вище, аніж на рівні вуличних акцій протесту. І цей випадок непоодинокий. Тому часто самі протестувальники і преса перебільшують значення натовпу людей, які вимагають будь-яких змін. Рішення буде прийняте або якщо це вигідно комусь вищому, або ж якщо резонанс обіцяє бути надто значним, або певний перебіг подій був наперед прорахований. Як приклад, Податковий майдан – мабуть, той випадок, коли початкову ціну свідомо завищують, аби потім її знизити до вигідного рівня. Як на торгах.

Тотальна  заполітизованість

Окремою характеристикою сучасних протестних рухів в Україні можна вважати  їхню заполітизованість. Розглянемо два варіанти цього процесу. Перший – коли на певній акції громадської непокори починають з’являтися прапори та символіка тих чи інших політичних партій. Так би мовити, під шумок «зарісаватца». Такий варіант часто використовується не лише у протестних акціях, а й у мирних заходах – на кшталт вшанування пам’яті, відзначення річниць тощо.

Інший варіант – це коли сама акція організовується безпосередньо політичною силою. Тоді не обов’язково з’являються навіть прапори та символіка – справа вже у вимогах. Ні для кого не секрет (проводилися журналістські експерименти), що є люди, які займаються організацією акцій протесту проти будь-чого і для будь-кого. Є певні розцінки, часові терміни, й справа лише в оплаті. Тут уже варто розглядати акцію протесту як засіб протистояння між опозицією і владою. Як-то кажуть, чужими руками жар загрібати. Народ у нас не весь свідомий політично та забезпечений фінансово, тому апелювання до студентів та пенсіонерів – справа звичайна. Й усім добре: і студенти та пенсіонери ситі, і замовники цілі.

Епатаж як невід’ємна риса сучасних протестів

Оскільки  акції протесту стають явищем звичним (точніше, такими вони стали після Майдану-2004), стає дедалі важче привернути до них увагу як влади, так і преси (що, власне, й забезпечує резонанс порушеної мітингувальниками проблеми). Тому зараз мало просто прийти і потупцювати перед адміністративною будівлею – так роблять усі. Зараз на бабусь перед Київдержадміністрацією звертають увагу хіба випадкові гості столиці. Протести стали звичною частиною життя суспільства та політичних сил. Тому задля уваги доводиться бути дедалі вигадливішими й креативнішими. У хід іде все: вигадливі транспаранти, несподівані форми проведення акцій, окреме місце займає костюмованість дійств і перетворення їх ледь не на театральну постановку. Власне театралізація – це одна з комунікаційних технологій, яка доречна лише тоді, коли є гарантія, що акцію протесту покаже телебачення. І ось уже гра починається у зворотньому напрямі: протестанти знають апетити преси та публіки до красивих картинок, тому грають на цьому, використовуючи все, що потрапляє під руку.

Протест як самопіар

Акцентування  на цій рисі протестів часом доходить до того, що на перший план виступає вже  сама театралізація, а не предмет  протесту. Яскравим прикладом цьому  може бути українська жіноча феміністична організація «Femen», відома своїми епатажними акціями. Дівчата стверджують, що об’єдналися для боротьби із секс-туризмом. Що вже веселить з огляду на суміш стриптизу, ексгібіціонізму та боді-арту. Своїми акціями вони домоглися зовсім не того, чого нібито вимагали. Ні, їхні обличчя впізнають, друкують в українській та європейській пресі. Проте мало хто згадає, чого дівчата з «Femen» домагаються. Але із назвою їхньої організації вже утворилася чітка асоціація! Чи дійсно вони переймаються долею держави? Скоріше, це демонстрація того, як можна за допомогою акцій протесту пропіарити себе. Тепер, коли про них знає така велика кількість людей, коли їх люблять фото- і відеокамери, вони можуть починати влаштовувати собі життя: їм відкрита дорога у телеведучі на вітчизняних каналах, на сцену тощо. Розвиток руху «Femen» – приклад того, як акцією протесту можна прикрити якісь інші цілі.

Як  у сусідів?

Продовжуючи тему прихованих інших смислів, можна  говорити про чималеньку кількість  акцій протесту, які по суті своїй є технологією відволікання уваги від основної теми. Такий собі кризовий менеджмент: війна в Іраку чи пташиний грип – залежно від масштабу основної теми. Акції протесту, які мають відвернути увагу від однієї невигідної для розголосу теми і привернути – до дрібнішої (чи, навпаки, більш роздутої), розраховані на бажання людей вірити у свої сили. Потрібно лише запустити колесо, а далі люди самі відстоюватимуть нав’язані їм речі. Освіта, державна мова… Безперечно, це важливо, але на цьому грають ті, кому є що приховувати у серйозніших сферах. А щоб було цікавіше й емоційніше – провладні кола навіть допоможуть влаштувати провокацію, на якій потім самі ж і зіграють. У цьому контексті розглянемо події у Львові 9 травня 2011 року. Цікаву версію на події Дня Перемоги у своєму інтернет-щоденнику (http://lesyaorobets.livejournal.com/82918.html) висловила Народний депутат від «НУНС» Леся Оробець, провівши аналогію з неконтрольованим бунтом футбольних фанів у Москві та подіями у Львові. 9 червня 2002 р. збірна Росії з футболу програла збірній Японії на Чемпіонаті світу. Поразка викликала бурхливу реакцію у футбольних вболівальників,  що зібралися в центрі Москви на Манежній площі. Під крики «Русские идут!», «Слава России!» у столиці почалися масові заворушення. Реакція влади не примусила себе чекати – з’явився законопроект про боротьбу з екстремізмом. Документ сильно спрощував процедуру припинення діяльності будь-якого ЗМІ та громадської організації ще до судового розгляду, тобто всього лише за підозрою в екстремістській діяльності. Ще більше обурення викликала преамбула закону, яка розглядала будь-яке перешкоджання діяльності органів держвлади як екстремістські прояви. Закон також суттєво обмежував право на проведення публічних заходів. Бюрократичні процедури та перепони могли поставити хрест на будь-якому небажаному для влади заході. І далі авторка наводить роздуми про львівські події: «Влада зі злим умислом, добре прорахувавши, закидає у суспільство тему, яка не може не спровокувати протистояння. В результаті цього у частини суспільства посилюється відчуття того, що їх намагаються ламати через коліно, і вона протестує усіма можливими методами. Інша частина та закордонні ЗМІ отримують картинку «нашистів, які б’ють ветеранів». Чого хотіли певні владні кола такою недешевою провокацією? Перш за все – вселити в душі людей страх перед некерованими масовими заходами. Також, щоб «Свобода» та суміжні політичні рухи радикалізувалися, що могло б привести до їх розколу і приходу на зміну більш поміркованим лідерам – гостро настроєних. Як доказ того, що влада на це розраховує, мусується інформація про конфлікт Михальчишина, якому не дали ні секретарства у Львівській міській раді, ані поста голови фракції, з Тягнибоком. Але найбільш далекосяжний план – вихолощення самого поняття «масові заходи». Хочу нагадати, що такі спроби вже були, – але, на щастя, невдалі. Хоча невдалі відносно – відповідний законопроект пройшов перше читання. Тобто, для реалізації планів у владних кіл є всі можливості. Як висновок – ми мусимо бути пильними, і, коли нас провокують, мати розум діяти адекватно». От і виходить, що замість боронитися від сучасних окупантів, ми вгризаємося одне в одного, з’ясовуючи ставлення до наших колишніх окупантів.

Враховуючи  нашу любов до мавпування всього, що роблять у сусідній РФ, можна спрогнозувати, що у нас, як варіант, теж приймуть якийсь закон про екстремізм, і всі націоналістичні течії будуть під пильним контролем міліції – як такі, що можуть спричинити «невідповідне» ставлення до… та до будь-чого!

Аналізуючи  стан громадянського суспільства та ситуацію з протестами загалом, слід відзначити, що нинішня влада уже дійшла до тої точки кипіння, коли будь-яка ініціатива сприймається скептично і викликає спротив. Що значно збільшує кількість протестних акцій з усіх можливих приводів.

Підтвердженням тому є оприлюднені в УНІАН в кінці березня 2011 р. результати соціологічного моніторингу суспільних протестів в Україні за період з вересня 2009 по грудень 2010 рр., проведеного Центром дослідження суспільства за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Серед інших результатів варто відзначити, що в досліджуваний період часу проходить близько 8 протестних дій щодня в середньому, зростає чисельність учасників протестів. Також відбувається політизація протестів. Якщо до жовтня 2010 р. тільки 16 % протестних акцій звертали вимоги до центральних органів державної влади, то в останні три місяці минулого року частка таких протестних дій зросла майже втричі – до 44 %. Серед соціально-економічних протестів зростання частки спрямованих до або проти центральних урядових органів було найбільш вражаючим: від 13 % до 63 %.

У період до вересня 2010 р. після виборів  Президента України майже в півтора  рази зростає частота репресивних дій (від 10,8 репресій на 100 протестних дій до виборів до 15,2 репресій на 100 протестних дій після виборів). Більше того, в останні три місяці 2010 р. частота репресій зростає ще більше – до 16,6:100. Це при тому, що форма протестів в останні три місяці стала менш конфронтаційною (менше застосовувалася пряма дія, наприклад, перекривання дороги) і більше – такі конвенційні форми, як мітинги та пікети, що не порушують громадський порядок (частка конвенційних протестів зросла з 70 % до 78 %, частка конфронтаційних впала з 25 % до 17 %, частка насильницьких протестів лишилася незмінною – 5 %). Частіше починають застосовувати превентивні репресії: судова заборона акцій, перешкоджання проведенню, залякування протестувальників або перевізників, що можуть їх доставити на місце протесту [4].

Отже, протести в Україні виходять на якісно та кількісно новий рівень. Мітингувальникам щораз доводиться вигадувати щось нове і краще, а владі – шукати нові методи протидії. Можна навіть спробувати зробити прогноз того, як протестуватиме народ далі.

Оскільки  участь у будь-яких акціях протесту несе потенційну небезпеку для життя, здоров’я та свободи учасників, то до організації кожного заходу відповідальні за нього люди підходять дедалі серйозніше. Ідеться, насамперед, про правову частину. Окрім того, люди здобувають досвід судової тяганини, звернень до судів вищих інстанцій, навіть до Європейського суду. Тому можна припустити, що подальші акції протесту будуть більше прив’язані до законів, правових актів тощо, тобто пов’язані з паперовою бюрократією. Бо, як кажуть, нема папірця – нема людини…

Література  та примітки:

1. Горбатенко В. П. Охлократія // Юридична енциклопедія. — Т. 4. —

К.: Укр. енциклопедія, 2002. — С. 380.

2. Мурашин Г. О. Демократія // Юрид. Енциклопедія. — Т. 2. — К., 1999. — С. 61.

3. Черінько І. П. Політичний клас постреволюційних держав СНД: загальне, особливе // Наук. записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України. — К., 2008. — Вип. 38. — 344 с.

4. http://maidan.org.ua/static/news/2011/1301458229.html.