Олена Рижко – кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри журналістики Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету; rolena@ukr.net

Українська греко-католицька церква, як слушно зауважує релігієзнавець А. Колодний, є тією Церквою, «завдяки якій вдалося зберегти на теренах її поширення українство» [1]. Важливу роль у цьому процесі відіграли часописи УГКЦ, які в переважній більшості зверталися не лише до вірян, а й до невоцерковлених читачів, порушуючи, крім власне релігійної, державотворчу, громадсько-політичну, наукову, літературно-мистецьку, освітянську та ін. проблематику. Саме тому ці видання можна розглядати як джерело вивчення процесу становлення української журналістики загалом і розвитку публіцистики зокрема.

Українська греко-католицька преса існувала ще в ХІХ ст. Варто згадати, зокрема, «Місіонар» (заснований 1897, відновлений 1990 р., виходить донині), «Рускій Сіон» (1871–1884), «Галицький Сіон» (1880–1882), «Душпастир» (1887–1898) та ін. З початком ХХ ст. засновуються часописи «Богословський вістник» (1900–1902), «Нива» (1904–1939), «Католицький всхід» (1904–1907), «Голос галицький дяків» (1910), «Церковний Восток» (1911–1914), «Записки ЧСВВ» (1924–1935), «Католицька акція» (1934–1939), «Добрий пастир» (1931–1939, відновлений 1990), «Богословія» (1923–1938, в Україні відновлений 1997, видається й нині).

Та одним із найцікавіших видань, безперечно, можна вважати «Нову Зорю». Цей часопис був заснований в грудні 1925 р. у Львові, а 7 січня 1926 р. вийшло перше число. Видання проіснувало до 1939 р. (було закрите більшовиками), а відновив «Нову Зорю» 6 березня 1991 р. ординаріат Івано-Франківської Єпархії УГКЦ.

У ювілейному «Слові…» з нагоди 80-річчя з часу заснування (27 лютого 2006 р.) редактор відновленого часопису о. Ігор Пелехатий зазначив, що натхненником видання став Преосвященний Григорій Хомишин, Єпископ Станиславівський, першим редактором – священик Тит Галущинський, а з 1927 р. і до закриття його редагував Осип Назарук [2]. Проте дослідниця галицької преси Л. Сніцарчук наводить точніші дані (потверджені архівними матеріалами): «Першим редактором газети (1926–1928 рр.) «Нова Зоря» був Антін Лотоцький, ім’я якого у вихідних відомостях не значилося (а отже, не потрапило й у сучасні бібліографічні дослідження), від 1928 р. її редакцію очолив Осип Назарук» [3].

«Нову Зорю» львівського періоду можна вважати прообразом якісних видань у сучасному розумінні. Часопис подавав матеріали з усіх галузей життя і дбав про встановлення та розвиток зворотного зв’язку з читачами. Так, у ч. 5 за 1928 р. вміщено матеріал «Преса і публика» (с. 1–2), підписаний криптонімом «А. Ч.». Це, по суті, методична стаття, в якій викладено програму співпраці читачів із часописом, подано рекомендації щодо підготовки статей та дописів з елементами саморедагування включно, причому виклад матеріалу яскравий, експресивний, тож повчання сприймаються не як набридливі сухі дидактичні настанови, а як весела, проте чітка наука. Наведімо приклад стилю викладу: «… Великих таранів-статтей пресі не треба, бо – ніхто їх не читає: вони неужитки, котрі тільки завалюють бюрка редакторів і забирають їм дорогий час на видумування аргументів і перепрошування із-за непоміщування в органі таких «меблів» старомодного стилю.

А яке ж єсть мірило довготи для статті чи допису чи иньшої праці, котру пришле читач?

Дорогий Читачу! Ти маєш п’ять пальців у руці, котрою пишеш. Отже будь ласкав затямити Собі, що коли до редакції прийде від Тебе праця більша, ніж на п’ять чверток паперу (записаного звичайним письмом по однім боці), – то редактор дивиться на неї приблизно з таким страхом, як бідний батько, коли на світ приходить дитина з більше ніж п’ятьма пальцями в одній руці… Куди її діти? І що з нею зробити? Різати? Буде крик, часом навіть дуже прикрий. Та й часу нема на операції. А не врізати – то де ж такий мебель влізеться?

Се щодо статті. А що до дописів, на котрих стоїть інтерес краю до органу, то пам’ятай, Дорогий Дописувачу, що Ти стоїш на двох ногах. І Твій допис буде тоді добрий, приємний, бажаний, пожаданий, ідеальний і як веселка красний в очах каждого редактора, коли той допис буде також «стояти» – на двох чвертках паперу. Не більше!» [тут і далі зберігаємо правопис оригіналу – О. Р.]. Вочевидь, це – справжній урок публіцистичної майстерності.

Дбала редакція й про вдосконалення редакційної політики, намагаючись виробити найбільш оптимальний варіант часопису. Показовою в цьому плані є стаття «За тип католицького щоденника» (1928. – Ч. 10, с. 3). Це передрук з італійського «Оссерваторе Романо» з редакційними коментарями й закликом читачів до співпраці. Порівнюючи католицькі видання зі світськими («промисловими»), автори доходять висновку: «Провідною думкою і натхненням для катол. преси є католицизм; сим чином катол. преса відріжнюється основно від преси ворожого табору. Але й катол. преса своїм заінтересуванням охоплює всі ділянки життя; хроніка випадків, актуальні проблєми, мистецтво й наука, політика й економія – все це належить до її компетенцій, бо католицизм у кожній такій справі має щось сказати, в кожнім випадку має свою розв’язку труднощів. А прецінь, особливим завданням журналістики є пояснити всякі проблєми, подавати їх розв’язку, освітлювати їх і напроваджувати людей на дорогу властивих переконань. Тільки в такий спосіб виповнить катол. щоденник свою місію. Не менше важна річ – се повідомлювати своїх читачів про події в катол. світі, інформування їх про біжучі справи Церкви, підкреслювання і освітлювання суспільних і ідеольогічних проблємів: одним словом, старання, щоб катол. преса була відбиттям життя Церкви, її розвитку й побіди, та її відношення до тих народів, що, покинувши Правду, нестримно котяться до упадку. Що не міститься в сих рамах – се, властиво не належить до завдань катол. часопису і може бути лиш його другорядним, лиш переходовим завданням».

Неодноразово об’єктом уваги часопису ставала проблема необхідності друку й поширення книжок для народного читання. Так, висвітленню останньої присвячено матеріал о. Мирослава Ріпецького «Популярні видання» (Ліски, Белз; 1929. – Ч. 34, с. 6–7). У ч. 11 (1932) цей автор звертається до проблеми дитячої літератури в статті «Нова українська діточа література», представляючи огляд найновіших видань львівського вид-ва «Світ дитини». Здобутки вид-ва значні: «… своїми прегарними виданнями, цікавими і прикрашеними численними ілюстраціями розбуджує серед нашої дітвори охоту до читання та засіває в діточих серцях зерна правди, добра і краси». Рецензент звертає увагу на необхідність публікацій з історії України, особливо княжої доби, оскільки «Нинішня школа не дає нашій дітворі національного виховання. Се завдання сповнили б у значній мірі історичні, приступні для дітвори, багато ілюстровані книжечки. Вони певно причиняться до поширення і розбудження національної свідомости серед наших шкільних дітей і доростаючої молоді» (с. 7). У ч. 2 (1933) представлено матеріал о. М. Ріпецького «Огляд нових діточих видань в Галичині» (с. 10).

Редакція інформує про зарубіжний досвід рекламування на книжковому ринку (1929. – Ч. 34, с. 5), який можна перейняти й для українських земель: «У Франції в останніх часах виринуло багато зовсім нових способів реклями на книгарськім ринку. Ось деякі з них: 1) Накладці роблять з авторами заклади, кілько примірників розпродають в означенім часі й оповіщують ті заклади. 2) Що тижня оповіщують, кілько продано примірників даного твору. 3) Купуючий може одержати книжку з власноручним підписом автора. 4) Критики одержують примірники з коротким змістом і коротким життєписом автора. 5) Визначнійші критики одержують грамофонні плити з відчитанням автором тих місць твору, котрі автор уважає найлучшими, а то в тій ціли, шоб могли мати безпосередне вражіння «стилю» автора. 6) У виставових вікнах показують портрети й цілі рукописи авторів. 7) Кождий читач одержує в книжці, яку купив, картку з просьбою, щоб по перечитанні відповів на питання, чи вона сподобалася йому – коротко: «Так» або «Ні». Вислід оповіщують. Оден з книгарів при вул. Рояль придумав такий спосіб, що ті картки з відповідями «так» або «ні» кладе на дві шалі ваги, котру виставляє у вікні і т. д.».

Оскільки редактором був публіцист і письменник О. Назарук, то не дивно, що «старанно вівся відділ літератури, науки й мистецтва» [4].

Упродовж перших двох років існування часопис, хоч і не мав спеціалізованих рубрик, регулярно вміщував коротенькі художні оповідання, публіцистичні й наукові нариси (слід зауважити, що всі вони жанрово визначалися як «фейлетони»), які стосувалися різних мистецтв. Як приклади можна назвати перекладне оповідання І. Клюга про вчителя музики «Слава світа» (1926. – Чч. 32–34), цільовою настановою якого було не лише акцентування уваги на винятковій важливості моральних цінностей, а й на потребі формування естетичного смаку читача, розвитку вміння бачити красу; історичне оповідання А. Лотоцького «Справжнє геройство» про добу князя Святослава Ярославича (1927. – Чч. 45–46, 48–52); науково-публіцистичну розвідку о. Северина Сапруна «Дмитро Бортнянський як творець і реформатор» (1926. – Чч. 34–37), покликану не просто ознайомити читачів із творчістю видатного композитора (наведено біографічну довідку, перелік творів та їхній аналіз), а й схарактеризувати стан музичної культури в Україні й обґрунтувати необхідність навчання музиці, оскільки вона має «величезне значіння в культурнім життю людства» (Ч. 37, с. 5); нарис В’ячеслава Заїкина про талановитого математика Михайла Остроградського з нагоди 125-ліття з дня народження, в якому, крім іншого, звучить заклик «з’ясувати питаннє про ролю національного моменту в творчості» (1926. – Ч. 41, с. 5) вченого, а основна настанова – українці мають пишатися своїми видатними співвітчизниками.

Також регулярно анонсувалися нові видання, вміщувалися анотації та рецензії, презентувалися нові числа періодичних видань.

У 1928 р., з третього числа часопису, з’являється окрема велика рубрика «Література, наука, мистецтво» (вміщувана, зазвичай, на сторінках 6–7; далі у тексті статті «ЛНМ» – О. Р.) з підрубриками, а з першого спареного числа (1–2) починає друкуватися текст «Роксоляни» Осипа Назарука: чч. 1–69 – І частина, з ч. 73 – ІІ част. аж до ч. 18 за 1929 р., у якому, крім уривку з повісті, вміщено повідомлення, що закінчення повісті вийде окремою книжкою.

Особливістю цієї рубрики є об’єднання близьких тематично матеріалів. Так, скажімо, в ч. 3 вміщено рецензію на вірш Петра Карманського «З Бразилії» під заголовком «З поля сучасної української літератури», низку анонсів, зокрема «Записок НТШ»; у підрубриці «Біблографія» – рецензії на видання о. д-ра Спиридона Кархута «Граматика української церковно-слов’янської мови сучасної доби у зв’язку із староцерковнослов’янською мовою. Фономорфольогія» (Львів: Праці Богословського наукового товариства, 1927. – Т. 3. – 284 с.) та д-ра Ярослава Гординського «Рукописи бібліотеки монастиря св. Онуфрія ЧСВВ у Львові» (Жовква: Вид-во ЧСВВ, 1927. – с. 114), огляд часописів. А в четвертому числі, крім статті Івана Кревецького «Регіоналізм» (с. 6), уміщено також коротенькі повідомлення про наукові знахідки чи окремі мистецькі події. Наприклад: «Невідомі листи Шевченка»: «Як довідуємося, проф. Ів. Зілинський з Кракова знайшов в одній із краківських бібліотек невідомі досі листи Т. Шевченка. Листи сі має видати Українська академія наук у Києві». Або «Рисунки Г. Нарбута»: «Музей Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові одержав на днях цінну збірку невідомих досі оригінальних рисунків найкращого українського графіка Г. Нарбута. Збірка числить кількадесят рисунків». У підрубриці «Бібліографія» – розгорнуті рецензії на збірник історичної секції УАН «Київ та його околиця в історії і пам’ятках» (К.: Держ. Вид-во України, 1926. – 475 с.) під загальною редакцією М. Грушевського та польськомовне видання про історію Тернопільського воєводства Ол. Чоловського та Б. Януша (Тернопіль, 1926. – 198 с.); у підрубриці «Нові видання» – повідомлення про вихід нових чисел часописів «Місіонар» та «Наш приятель» (місячник для «молоді і шкільних дітей»). Продовження циклу статей І. Кревецького з проблем регіоналізму знаходимо в наступних числах (ч. 8), де подачу матеріалу також організовано за тематичним принципом. Крім згаданої розвідки, це число містить замітки «Кабінет виучування Поділля», «Краєзнавче видання на Закарпаттю», «Краєзнавство на Білій Руси».

Крім цієї рубрики, мистецькі матеріали друкуються й окремо, на інших шпальтах.

Якщо говорити про тематично-жанрове розмаїття літературно-мистецьких матеріалів часопису, то можна виділити такі найзагальніші блоки: рецензії, літературні портрети, літературні огляди, полемічні матеріали.

Ґрунтовною є рецензія у ч. 6 (1928) на першу тематичну антологію «Галицька та буковинська поезія ХІХ віку» (редакція і вступна стаття Б. Якубського; К.: Книгоспілка, 1927. – 168 с.). До антології увійшли 26 поетів: М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Устіянович, А. Могильницький, І. Гушалевич, К. Климович, В. Шашкевич, С. Воробкевич (Д. Млака), П. Свєнціцький, К. Устіянович, Ост. Левицький, В. Навроцький, В. Масляк, І. Грабович, Ю. Шнайдер (У. Кравченко), В. Коцовський (Корженко), К. Попович-Боярська, О. Маковей, М. Бачинський, О. Колеса, О. Філяретів, В. Щурат, С. Яричевський, Т. Галіп, Ом. Козловський. Рецензент зауважує, що недоліком видання є відсутність творів І. Франка та Ю. Федьковича (виданих окремими книжками), оскільки це руйнує концепцію цілісного сприйняття поезії краю – відсутні-бо кращі її представники. Нарікає автор і на малий наклад антології – 3000 прим.

Рецензії на нарис Дмитра Чижевського «Західна філософія в старій Україні», виданий німецькою мовою в Берліні у 1928 р. (ч. 13, підписана криптонімом «В. З.»), на працю І. Свєнціцького «Іконопись Галицької України ХV–ХVІ віків» (Збірки Національного музею у Львові. – Львів, 1928) (розгорнута на цілу шпальту, 1928, ч. 79), на працю М. Н. Сперанського «Тайнопись в юго-славянских и русских памятниках письма» (Ленінград: Вид-во АН СРСР, 1929. – 162 с.) (вміщена у ч. 57, 1931, с. 6, під крипт. «К.» – «Тайне письмо на Україні») теж заслуговують на увагу.

Літературні портрети, вміщені з нагоди якоїсь пам’ятної дати (дня народження, смерті, річниці творчої діяльності), являть собою цікаві зразки літературної критики й інтерпретації творів. Так, у ч. 12 (1928) видрукувано велику статтю «Ольга Кобилянська» (с. 1–2) без зазначення автора з нагоди 40-річчя творчої діяльності. Зауважено, що «Кобилянська своїми творами починає в історії української повісти нову добу» – до її появи побутували твори етнографічно-побутові, вона ж започаткувала психологічну літературу. «Вся літературна діяльність Кобилянської перейнята впливом німецької культури. В своїх оповіданнях і повістях виступає Кобилянська яко новаторка, що намагається прокласти нові шляхи і в літературній творчості, і в громадськім та родиннім життю, що хоче перенести з європейської (головно, німецької) культури на український ґрунт нові ідеї, нові змагання, нову мораль, новий світогляд». Тут спостерігаємо позитивну оцінку (на відміну від оцінок народників) значення «німецькості» у творчості письменниці. Але, натомість, критик обстоює внутрішню суперечність її основного ідеалу: «Річ ясна, «бути самому собі ціллю і розвивати свою індивідуальність по лінії найвищої краси і гармонії» – се досить невиразний і, головне, самопротирічивий ідеал; якщо людина старається розвинутися й піднятися до вищого ідеалу, до вищої гармонії й краси (себто до того, що є для людини іншим, зовнішнім, чого вона не вміщує в собі й чого їй бракує, що знаходиться вище людини, над нею), – тоді, очевидно, в сім вищім ідеалі – а не «в самім собі» – буде мета людини; коли ж людина себе саму має за єдину мету, – тоді вона не має потреби й не може підноситися до якогось вищого стороннього ідеалу; тоді вона кружлятиме постійно навколо своєї особи, свого я». Це зауваження, безперечно, не містить тієї агресії, як, скажімо, у С. Єфремова («В поисках новой красоты», 1902), який закидав письменниці нехтування справжнім життям, невідповідність сюжетів здоровому глуздові, сповідування культу краси, індивідуалізм, зневажання народних мас, та все ж викликає певні заперечення – зокрема, щодо невиразності ідеалу. Адже Кобилянська вкладає у вуста своєї героїні (Наталки) цілком струнку програму саморозвитку, самопізнання й самореалізації: «Бути передовсім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх» [5] – тобто розкрити в собі усі таланти, якими наділив тебе Господь загалом, створивши, як і будь-яку людину, за образом та подобою своєю, і ті, що ними Він обдарував тебе як окрему особистість; а потім зужити ті таланти й дари на користь суспільності.

Звучить також цілком природна для католицького часопису критика ніцшеанства взагалі і впливу Ф. Ніцше на творчість письменників – зокрема й українців, які послідовно обстоювали його ідеали (оскільки німецький філософ, сповідуючи апологію сили, відштовхнувся від християнства, яке вважав релігією співчуття, що породжує слабкість). У тексті розглядуваної статті названі імена російських письменників – М. Горького, Б. Савінкова, С. Арцибашева та українця В. Винниченка, що йому «дісталося» найбільше за твори, «в яких бачимо иноді найбільші прояви гидоти й з погляду морального й естетичного» (с. 2).

Водночас О. Кобилянську названо «занадто культурною», із розвиненими морально-естетичними почуттями, «щоб вона могла піти шляхами такого Винниченка, таких Світанкова, Горького, Арцибашева», тож письменниця «не зробилася справжньою ніцшеанкою». Не розв’язавши порушених нею-таки питань (зокрема, жіночого), вона дала низку яскравих психологічних типів. Слушно зауважено, що найкраще їй вдаються жіночі образи та образи мужчин «з ніжною, жіночою душею». Чоловічі ж образи інших типів – надто схематичні. Відзначено майстерність у змалюванні образів природи, які «художньо й гармонійно доповнюють розвій подій і змалювання душевних переживань героїв, і надають ще більшої краси її творам». І, знову ж таки, цілком тенденційно висловлено жаль з приводу «нерелігійності» творів письменниці.

Власне, як повідомив сам часопис, статтею про О. Кобилянську розпочинається низка матеріалів про «літературу українську й чужу з нашої точки погляду» (с. 3), які будуть підготовлені редакцією та запрошеними авторами.

До речі, В. Винниченка згадано не лише в цій статті: його активно критикують і надалі. Так, у ч. 18 (1928) вміщено статтю Ореста Кам’янецького «Володимир Винниченко: нарис літературної характеристики». Попри визнання, що герой – «безперечно, оден з найталановитіших і найвидатніших українських письменників» (с. 6), його гостро критикують – особливо за те, що він «найтісніш … зв’язаний з російським письменством». Критик, відзначаючи обдарування письменника («майже в рівній мірі володіє епічним і драматичним талантом. Він має, як мало хто з українських письменників, хист захоплювати читача сюжетом, оповіданням, розвитком дії, яскравими образами, тонким і иноді досить глибоким психольогічним аналізом»), акцентує увагу на тому, що той «своїми «пікантними» й аморалістичними творами дуже пошкодив і своїй популярности. Через сі твори в Росії, а почасти й на Україні, усталився погляд на Винниченка, як на наслідувача другорядних російських письменників, і тим самим – як на другорядного чи навіть третьорядного письменника, що «плететься у хвості російської літератури» (хоч в дійсності він перевищує талантом майже всіх російських письменників поч. ХХ в.). Разом з тим він вичеркнув себе сими творами з числа класиків української літератури, загально признаних, загально читаних і загально шанованих. Бо доброї половини, а може й більшости його творів – через їх «пікантність», нездорову сексуальність та ин. аморалістичні риси й тенденції – не можна ані молоді поручити, ані читати в родиннім кругу, ані рекомендувати чужинцеві для ознайомлення з ними, як із взірцями українського письменства». Так, повідомляючи про вихід у Харкові «Соняшної машини» (1928), зауважують: «Отже маємо тут: буржуїв і пролєтарів, клясову нетерпимість і соціялістичні утопії, пропаганду революції, атеїзм, моральну розперезаність, культурну вульгарність і т. д. – все у сконденсованій масі. Як Винниченко руйнує подружжя, се відомо. Зате нове в сім творі своєю величиною – богохульство. Очевидно: се тепер особливо підходить під смак Москви».

Тобто критикують В. Винниченка саме за його новаторство, за проповідь «буцімто «нової морали» – чесности тільки з собою», за «богохульство». Звичайно, він шукав для своїх героїв опори не в традиційних християнських цінностях, але не можна відмовити письменнику в дуже доброму розумінні ваги моральних чинників. Так, один з героїв роману «Заповіт батьків» Петро Заболотько зауважує, що лихо в людськім житті – не лише від «соціальних умов», а й від неготовності людини до морального самовдосконалення. Увагу слід зосередити, вочевидь, на тому, що, як слушно зауважив В. Панченко, Винниченко виявляється переконливішим у розвінчанні старих «божків», аніж у моделюванні того, що має замінити їх.

Продовження критика отримала в наступному матеріалі цього ж автора: «Мораль» Винниченка: Жерела і зміст. – Письменник, що радить убивати батьків і дітей…» (1928. – Ч. 26). Тут гостро засуджуються ідеї контроверсійного письменника (хоч і не береться до уваги, що Винниченко-митець дуже часто поборював Винниченка-доктринера), зокрема принцип «чесності з собою»: «сі «ідеальні» герої Винниченка без вагання віддаються «природним» пристрастям і втіхам життя, не зупиняючись перед брехнею, підступом, розпустою, убийством».

До речі, слід звернути увагу й на підзаголовок: «Письменник, що радить убивати батьків і дітей…». Він, м’яко кажучи, не зовсім етичний і породжений, очевидно, тим фактом, що Винниченко тричі використав кочовий сюжет (який поширився завдяки творчості Гі де Мопассана й Габріеля Д’Аннунціо) про батька (чи людину, що опиняється в ролі батька поза власною волею), який убиває власну небажану дитину (драма «Memento» (1908) та романи «По-свій» (1912) і «Записки кирпатого Мефістофеля» (1916). У цих текстах він «тричі ставив своїх героїв у ситуації, коли вони повинні були чимось поступитися: або власними принципами «нової моралі» – або життям дитини. У двох випадках перемагав Принцип, в одному («Записки кирпатого Мефістофеля») – дитина». Але, як наголошує В. Панченко, «про наслідування Гі де Мопассана чи Г. д’Аннунціо не йдеться, бо у В. Винниченка свої художні завдання. Сюжет, пов’язаний з убивством небажаної дитини (до речі, поява його має ще й автобіографічний мотив – йдеться про взаємини Винниченка й Люсі Гольдмерштейн і драму їхньої дитини), яку батько (чи «батько») виставляє на крижаний холод, потрібен йому для перевірки героїв, котрі сповідують «нову мораль», в якій не останнє місце займає апологія сили й індивідуалізму. Герої експериментують – і виявляється, що ціна їхніх експериментів надто висока, моторошна, нелюдська».

Висновок рецензента безапеляційний («се один з найшкідливіших письменників, яких видала буйна українська земля») і не враховує висновку самого письменника: «бунт проти дисгармонії в ім’я внутрішнього ладу обертається несподіваними наслідками, осоромленням Принципу. Смерть дитини постає як жахливий результат насилля схеми над життям».

Апологія сили й індивідуалізму знову повертає нас до вже згадуваного Ф. Ніцше, рецепція ідей якого В. Винниченком критикувалася особливо гостро. У ставленні В. Винниченка до німецького філософа виявилась властива письменникові амбівалентність, бо він був і соціалістом, і ніцшеанцем, тоді як сам Ніцше відкидав культ маси, колективу. З-поміж основних складових філософії Ніцше (за Г. Вайнінгером) – антиморалізму, антисоціалізму, антидемократизму, антифемінізму, антиінтелектуалізму, антипесимізму й антихристиянства – В. Винниченка приваблювали, насамперед, «переоцінка всіх цінностей», бунт проти старої моралі, культ індивідуалізму. «Заратустра Фрідріха Ніцше, – наголошує дослідник творчості письменника В. Панченко, – проклав дорогу «новій людині» Володимира Винниченка. Соціалістичні ідеї парадоксальним чином поєдналися в українського письменника з ніцшеанськими».

Іще перебуваючи в київській тюрмі, В. Винниченко переклав трактат Ф. Ніцше «Так промовляв Заратустра», згодом у його оригінальній творчості з’явиться чимало героїв – ніцшеанців-соціалістів. Це й Мартин із «Дизгармонії» (1906), і Мирон Купченко з «Чесності з собою» (1909, спочатку цей герой з’явився в драмі «Щаблі життя», 1907), і Василь Кривенко з «Memento» (1908), Зінько Чупруненко з «Великого молоха» (1909), Вадим Стельмашенко (романи «По-свій», «Божки», 1912–1914), Петро Заболотько («Заповіт батьків», 1913), Суховій (драма «Мохноноге», 1915), Андрій Халепа («Хочу!», 1919) і навіть Яків Михайлюк із «Записок Кирпатого Мефістофеля» (1916), який, проте, формально програючи двобій із людською «природою», таки перемагає, бо зберігає в собі людину. Всі названі герої так чи інакше беруть на себе роль «деміургів»: поборюючи старих богів у невтомному запалі «переоцінки всіх цінностей», перетворюються на нових. Тож, як бачимо, з одного боку, надлюдина Ніцше не давала Винниченкові спокою, проте, з іншого, слід відповісти на питання, поставлене В. Панченком, – чи містили твори українського письменника «проповідь індивідуалізму й аморалізму», – адже саме за це митця критикували чи не найбільше, зокрема й критики з «Нової Зорі». Шукаючи відповіді, дослідник творчості В. Винниченка акцентує увагу на трьох аспектах. По-перше, у письменника зазвичай присутні опозиційні пари героїв, які опонують один одному, озвучуючи суперечливі погляди самого автора, тож «індивідуалізм і імморалізм» його героїв не перетворюються на проповідь індивідуалізму й імморалізму – «завжди залишається простір для сумнівів і альтернатив». По-друге, в індивідуалізмові цих героїв «об’єктивно присутній елемент протесту проти знеособлення людини». І, по-третє, зазначає дослідник, «суб’єктивно В. Винниченко не був заперечником моралі як такої: він лише шукав моделі нової моралі, яка б замінила стару – лицемірну й анахронічну». Тож, робить загальний висновок В. Панченко, «діалог В. Винниченка з Ф. Ніцше не був особливо продуктивним. Передусім тому, що його «сильні особистості» постали малопривабливими й навіть відштовхуючими резонерами» [6].

З-поміж інших цікавих матеріалів О. Кам’янецького слід назвати статтю про М. Коцюбинського «з приводу 15-ліття з дня його смерти» (1928. – Ч. 29), де письменник критикується за «брак релігійного світогляду», зокрема «Тіні забутих предків» – за «культ природи» («прославлення т. зв. «здорової безпосередности та простоти відносин») і «погансько-пантеїстичну тенденцію» (С. 6).

Розвідка «Борис Грінченко: «людина обов’язку» – оден з наших позитивних письменників (до 18-их роковин з дня смерті» (1928. – Ч. 33), як і інші такі великі статті, містить й біографічні дані, й аналіз творчості з урахуванням поглядів і думок багатьох критиків. «Повісти Грінченка з мистецького погляду, без сумніву, слабші від повістей і романів Кобилянської, Коцюбинського, Винниченка. Але вони написані легкою, гарною мовою, читаються без нудьги і навіть подобаються багатьом читачам, оскільки ті читачі не зіпсовані ще читанням «масних» Винниченкових і т. под. творів. Взагалі, творчість Грінченка, хоч і не відзначена великим літературним хистом, але свобідна від деморалізуючих елєментів, була й залишається одним з найбільш додатних явищ у нашім письменстві, дуже бідним, на жаль, позитивними творами» (с. 6).

У статті «Микола Костомарів: в 111-річницю уродин» (1928. – Ч. 37, с. 6) критик називає письменника однією з «найсвітліших постатей України ХІХ ст.», зауважує його недооціненість, шанує за «глибоко релігійний характер ідей»: «Христіянська релігія для Костомарова – се найвища мета й вартість в усім життю; слов’янофільсько-«месіянський» націоналізм і народництво в його світогляді підпорядковані релігійній ідеї», а найбільшою вадою вважає перевагу «романтично-народницького захоплення над державницькою ідеєю в багатьох творах».

На увагу заслуговують редакційні статті, присвячені відомим письменникам: ч. 61 (1928, с. 5–6), матеріал «Леся Українка: до 15-ліття з дня смерті (Поетична творчість Лесі Українки: Лірична поезія Л. Українки. – Л. Українка яко клясична виразниця громадянських настроїв і поглядів української передреволюційної інтелігенції)» та його продовження у ч. 63: «Епічна й драматична творчість Лесі Українки: Л. Українка яко клясична українська письменниця» (с. 6); «Гр. Квітка-Основ’яненко («Батько української повісти» і його роля в українськім письменстві): до 150-річчя з дня народження» (с. 5), а також «Гр. Квітка-Основ’яненко яко релігійно-консервативний письменник: нарис характеристики його світогляду» (крипт. «В. З.»; с. 5–7); «Олександр Олесь: найбільший з живучих поетів України: до 25-ліття творчої діяльності» (1929. – Ч. 10, с. 6–7); «Василь Щурат (З приводу 40-ліття його письменницької й наукової діяльности та 60-ліття уродин» М. Пасіки (1932. – Ч. 2, с. 6–7); «Омелян Огоновський – перший історик української літератури (в 100-ту річницю його уродин)» (1933. – Ч. 1, с. 10–11, закінч. у ч. 2, с. 5; крипт. «В. Б.»).

Цікавою є велика розвідка «Микола Хвильовий» (крипт. «В. Б.», 1933. – Ч. 46, с. 5–6; ч. 47, с. 4; ч. 48, с. 4–5; ч. 50, с. 5–6; ч. 51, с. 4–5; ч. 52, с. 6–7). Часопис вміщує таку велику розвідку про неоднозначного й складного письменника з багатьох причин (як зазначено в редакційній примітці), і найважливішою є та, що його творчий і життєвий шлях може бути промовистим прикладом: «Особистість і творчість Хвильового поучаючі головно тим, що: 1) се яркий протест проти накидування Україні московської культури, яка українцям органічно противна; 2) се рівно яркий доказ, що не можна успішно боротися з большевицькою руїною, стоячи на ґрунті призначання большевизму, бо таке поведення мусить довести тільки до упокорень і вкінці до самогубства в переноснім і в дійснім того слова значінні» (ч. 46, с. 5).

Видання пише не лише про відомих, а й про недооцінених письменників, дбаючи про цілісне представлення літературного процесу. У статті «Тимотей Бордуляк (Оден з найталановитіших та оден з найбільше непомітних галицьких письменників)» автор (під крипт. «К.») порівнює зацікавлення письменником у Галичині та у Великій Україні з приводу появи його нових видань, подає біографічну довідку, аналіз і бібліографію творів (1929. – Ч. 26, с. 6–7). Схожий матеріал – «Микола Щербина (Один з найбільших поетичних талантів Східної України, принесений в жертву сусідській культурі)» (1929. – Ч. 61, с. 6, крипт. «В. З.»).

Наприкінці 1932 р. газета вміщує низку матеріалів, присвячених молодим авторам. Наприклад, «З літературних новин молодої України» (критика видання: Чернява Іван. На Сході – ми! – Львів: Стрибожич, 1932. – 198 с.) – (Ч. 77, с. 6-7, «Aramis» – псевдонім публіциста О. Моха); «З сучасної української поезії» (рецензія на книжку: Семчук Степан. Фанфари. – Жовква-Шикаго, 1931. – 143 с.) – (Ч. 79, с. 6, автор Орест Петрійчук).

Часопис намагається представити здобутки літератур різних народів, а також окреслити вплив їх на літературу України, іноді вступаючи в полеміку з іншими виданнями: наприклад, із газетою «Діло» щодо ролі польського письменства (ст. І. Кревецького «Чи хочемо повної культурної ізоляції? Дещо про ролю польського письменства на Україні», 1928. – Ч. 83, с. 6). У цей блок входять і статті, присвячені зарубіжним письменникам. Так, у ч. 22 (1928) опубліковано матеріал до 100-річчя з дня народження норвезького драматурга Генріка Ібсена (біографія, аналіз творчості; автор не вказаний; с. 6), що містить симптоматичний висновок: «Значіння Ібсена і причини його всесвітньої слави треба шукати в модности проповідуваних ним ідей. По ідеям своїм Ібсен такий самий представник безмежного індивідуалізму в літературі, як Шопенгауер і Ніцше – у фільософії, як анархісти – в політиці. Ніхто не заперечує глибини й оригінальности його ідей. Тільки ідеї сі не огріті любов’ю до людей, тільки сила їх – не від Бога. І для того властива суть усеї творчості Ібсена не що інше як – скептицизм». У ч. 31 бачимо статтю С. Томашівського, присвячену 100-літтю з дня народження французького письменника Іполита Тена (1828–1893), у 67 ч. (1928) – матеріал Ольги Кавецької «Сельма Лягерлєф та її епоха» (до 70-річчя з дня народження відомої швецької письменниці, нобелівської лауреатки, «авторки чудових романтичних повістей, лєгенд і новель, в котрих часто відбиваються правдивий христіянський світогляд та щиро-христіянські почуття й настрої письменниці») (с.6). Того ж року в ч. 73 друкується редакційна стаття «Лев Толстой» (з приводу століття з дня народження) (с. 5) та початок статті О. Максимовича «Лев Толстой як мислитель (Доба Льва Толстого. – Розквіт матеріалізму в серед. ХІХ. в. – Толстого критика матеріялістичної, безрелігійної цивілізації)», (с. 5–6), продовження в ч. 75 (с. 5–7) – «Релігійно-моральні шукання Льва Толстого».

1929 р. вміщено статті «Люї Понс де-Леон» («Лебідь Гранади», «Князь клясичних поетів Еспанії»): до 400-ліття уродин поета й богослова» (1929. – Ч. 22, с. 6), «Антін Чехов (великий письменник укр. походження)» (Ч. 63, с. 6–7) В. Миропільського; 1932 р. – велику статтю «Йоган Гете (В століття його смерти)» (крипт. «А. Ч.»; ч. 32, с. 9–10), де, з одного боку, подаються біографічні дані, творчі здобутки, аналіз творчості, а з іншого – здобутки кожного письменника зважуються на терезах моральності / аморальності, релігійності / арелігійності, визнання / невизнання Церкви й духовенства, а також придатності / непридатності творів тих чи інших авторів для читання молоддю. Наприклад, маємо цілком симптоматичний для численних літературних матеріалів пасаж зі статті про Гете: «При всій величі, при всіх його здібностях, добрих замірах і високій культурі – творів його не можна поручити як чистого жерела сили. Не можна поручити ні суспільности, ні тим більше молоді. Чому? Власне тому, що в його величезній спадщині є все: серед великих скарбів золота його знання і брилянтів його ідеальних змагань і поривів повзуть також їдовиті ящірки й гаддя з отруєю, яка може запаморочити навіть сильний ум» (с. 10). Крім того, вартісність творів письменника оцінюється також під оглядом ступеню його лояльності до більшовицького режиму – як, скажімо, в уже згадуваному матеріалі М. Пасіки про В. Щурата: «Чи можна вважати Щурата католицьким письменником? Це факт, що з-поміж новочасних українських поетів у Щурата найсильніше бриніла релігійна струна. Річ ясна, що Василь Щурат був релігійним поетом. Одначе, чи можна подумати собі в західній Европі католицького письменника, який приймав би почесне відзначення від большевистської мнимо-наукової інституції, тої інституції, котру большевики здеградували до ролі пропагаторки «ленінської науки» й безбожництва?.. [Йдеться про обрання Щурата академіком ВУАН – О. Р.] Д-р Василь Щурат приняв титул від безбожної большевицької установи й не оповістив, що зрікається його. Ствердження сего факту є рівночасно відповіддю на поставлене вгорі питання» (с. 7). Тож, як бачимо, проявляється певна тенденційність матеріалів, яка, проте, є цілком зрозумілою з огляду на тип видання.

Часопис вміщував найрізноманітніші літературні огляди. З-поміж них можемо назвати такі: «Сучасна література на Вел. Україні (Нарис її характеристики за останнє десятиліття (1919–1929)» (1929. – Ч. 1–2, с. 8–7, закінч. у ч. 3, с. 6–7); «Наймолодша культура (література й мистецтво американських негрів)» (1929. – Ч. 43, с. 6; крипт. «А. Ч.»); «У них та в нас (Утворення Академії польської літератури. – Кілька заміток про наші відносини)» (1929. – Ч. 45, с. 10); «З Французької академії літератури» (1929. –Ч. 46 с. 6); «З нашого стрілецького письменства» (1934. – Ч. 66, с. 6, кр. «Араміс»); «Нові праці з української бібліографії» (Фольклор. – Краєзнавство. – Мова. – Історія. – Преса. – Зах. Україна; 1932. – Ч. 25, с. 6–7; крипт. «К.»), Аналізуючи видання, що з’явилися на Великій Україні, оглядач слушно зауважує, що укладання бібліографічних праць – це єдино можлива наукова праця в умовах більшовицького режиму.

Прикладом полемічних матеріалів може бути низка статей, які так чи інакше торкалися творчості Івана Франка. Так, ще 1926 р. у ч. 40 вміщено було передовицю «Культ Франка», де йшлося про світогляд письменника та його ідеологію, яку вважають «вбийчою для всякої суспільності», оскільки митець «не признає … ніякого Бога, для нього існує тільки матерія» (с. 1). Безперечно, видатні Франкові здобутки визнаються: «Франко – се великий поет і письменник, що написав багато гарних творів», але «культ – се пошана особи і всеї праці даної особи, се освячення цілости її роботи. Франко, отже, не може бути предметом культу укр. суспільности» (с. 1). Звичайно, треба брати до уваги, що поняття «культу» тоді не мало таких негативних конотацій, що їх має тепер.

Продовження ця полеміка отримала в 1932 р.: у чч. 45 та 47 друкуються великі статті О. Назарука «Світогляд Франка», «Довкруги культу Франка» (с. 1–3) та «Чи добре було б у молодь вщіпити культ Франка» (с. 6–7), викликані дискусією з «Ділом» (передовиця «Чи Франко був безбожником?», ч. 129, 14 червня 1932 р.). Треба розуміти також, що тут «культ» сприймається як визнання можливості бути чи не бути «учителем» для всього народу. Висновок цілком закономірний: «… ми кажемо, що ні. І подаємо причину того: сей поет мав душу, зломану гірким болем невірства».

Відображенням літературної полеміки є стаття під криптонімом «К.» «До Европи! (Літературний спір на В. Україні. – Про літературну дискусію)» (1928. – Ч. 51).

З-поміж загальнометодологічних статей можна назвати: «Українська літературна критика» (1929. – Ч. 28, с. 6–7; закінч. у ч. 30, с. 6; матеріал підписаний крипт. «О. К.»); «Популярні видання (про потребу, форму та зміст книжок для народнього читання)» (1929. – Ч. 34, с. 6–7) о. Мирослава Ріпецького; «Літературна критика в Галичині за 1929 р.» В. Миропільського (1931. – Ч. 16, с. 6–7; продовж.: ч. 18, с. 6; ч. 20, с. 6–7; ч. 22, с. 6 (у цьому ж числі в окресленому контексті починається публікація того самого автора «Націоналістична критика «Розбудови Нації»). У статті «Осінь іде…» (Про урядження і ведення бібліотеки. Теорія і практика бібліотечної справи)» о. Мирослава Ріпецького, крім практичних порад, подано перелік української літератури про бібліотечну справу (1931. – Ч. 67, с. 3–5).

Друкуються також малі літературні форми – як гуморески з «радянського життя»: наприклад, мініатюри М. Зощенка «Зуби» та «Люде і природа» (1929. – Ч. 47, с. 3 та ч. 52, с. 3), «Радянський бюрократизм» (1931. – Ч. 35, с. 3), «Ліквідація неграмотности» (1932. – Ч. 31, с. 7) або А. Ларина «Пригода професора» (1929. – Ч. 56, с. 4–5).

Багато газетної площі присвячено мемуаристиці. Так, у ч. 14 (1928) опубліковано статтю І. Кревецького «Спомини: Великі історичні події 1914–1920 рр., спомини про них у ріжних народів і великий брак їх у нас»; анонсовано праці І. Кревецького та О. Назарука «Українська мемуаристика», «Як писати мемуари» (Львів, 1923) та спеціальний випуск «Старої України», присвячений українській мемуаристиці в ХІ–ХХ ст.; вміщено рецензії на видання: Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). – Ч. І: До Берестейського миру. – Львів: Червона калина, 1927. – 180 с.; Магалевський Ю. Останній акт трагедії (Етап визвольної боротьби українського народу) (1917–1920). – Львів, 1928. – 55 с.

Багато матеріалів цієї тематики було опубліковано у 1930 р. – підготував їх згаданий уже І. Кревецький. Це, зокрема: методологічна стаття «Мемуари (Що таке мемуари. – Роди мемуарів. – Закінчення мемуарів)»; ч. 1, с. 12–13); «З історії мемуаристики (Початки мемуаристики. – Середні віки. – Новочасна мемуаристика)»; ч. 2, с. 6–7); «Мемуаристика в поляків» (Ч. 4, с. 6); «Польська мемуаристика в ХІХ–ХХ ст.» (Ч. 6, с. 6–7); «Російська мемуаристика від ХІІ-го до ХVІІІ-го ст.» (Ч. 8, с. 6–7); «Нова російська мемуаристика» (Ч. 10, с. 6–7); «Українська мемуаристика: оглядова стаття» (Ч. 56, с. 6); «Найстарші українські спомини (Початок ХІІ ст.)»; ч. 58, с. 6); «Перша українська автобіографія («Поучення дітям» Вел. кн. Володимира Мономаха)»; ч. 62, с. 6); «Найстарші українські подорожні записки («Хожденьє Данила, Русьскыя Земли игумена» до св. Землі в рр. 1106–1170)»; ч. 66, с. 6–7); «Нові українські мемуари» (Ч. 98, с. 6). Цей автор ще підготував по одній оглядовій статті «Нові українські мемуари» в 1931 (Ч. 51, с. 6–7) та в 1932 (Ч. 75, с. 6) роках.

Низка статей висвітлює життєвий шлях і творчі здобутки музикантів та художників. 1928 р. було надруковано нарис (науковий фейлетон) Бориса Кудрика «Франц Шуберт: з нагоди 100-літніх роковин смерті» (Ч. 63, с. 4–5, початок; ч. 64, с. 2–3; ч. 66, с. 2–3; ч. 67, с. 4-5), де подано біографію, аналіз творчості. Інші матеріали цього автора: «Анатоль Вахнянин (автор найкращого музичного твору всеї старогалицької школи): до 20-х роковин з дня смерті», ч. 81 (с. 6); «Ілля Рєпін (Найбільший маляр України): до 85-річчя уродин» (1929. – Ч. 65, с. 6).

У 1931–1932 рр. було надруковано цикл публікацій, присвячених сучасному мистецтву – зокрема, лекції д-ра Івана Копача та їх обговорення: 1931. – Ч. 93, с. 6–7 – «Три знаки часу» (кр. «А. Ч.»); ч. 98, с. 6–7 – «Нові напрями в мистецтві», 1932 р. – Ч. 1, с. 12–13 – «Нові напрями в мистецтві (Атоналізм в музиці)»; ч. 29, с. 6–7 – «Три знаки часу (Дадаізм в літературі)».

У ч. 43 за 1932 р. опубліковано матеріал, присвячений відкриттю виставки української графіки, організованої Асоціацією незалежних українських митців у приміщенні Музею Наукового товариства ім. Т. Шевченка (с. 5, 7). У матеріалах такого плану завжди присутня своєрідна дидактична настанова: «Наше громадянство повинно в інтересі укр. культури закуповувати праці наших мистців і замовляти в них нові; як відомо, т. зв. екслібріси можуть бути виконані після помислів замовляючих. Уладження … сполучене зі значними коштами, які повинно покрити наше громадянство, відвідуючи масову виставу» (с. 7). У продовженні (ч. 44, с. 3) – розповідь про відділення виставки «Експедиція заготовки державних паперів України», яка «має … велике історичне значіння, … викликує в нас почування благородної гордости», бо «мало котра держава має державні папери такої високої мистецької вартости, як мала наша в 1917–1919 рр.». Зрозуміло, що матеріали такого плану спрямовані на пробудження національної свідомості, плекання гордості за свою державу.

На с. 6 ч. 45 цього ж року в рубриці «ЛНМ» вміщено ілюстровану статтю «Український exlibris (на виставі української графіки у Львові)», в якій ідеться про історію цього мистецького явища, розвиток його в Україні, а також міститься неодмінний заклик підтримати вітчизняне мистецтво: «Як ознакою культурної людини є власна книгозбірня, так ознакою культурного книголюба є свій власний мистецький екслібріс». До цього ж циклу належить і стаття в ч. 49 «Українська книга, її обкладинка, оздоба й ілюстрація в минулому й сучасному» (с. 6–7). Часопис прагне повноцінно представити читачеві те чи інше явище: дефініція, розвиток, сучасний стан, що, безсумнівно, формує цілісний світогляд. Крім того, знову-таки присутній виховний компонент: тут це – настанова на дбайливе поводження з книжками: «Добре було би, якби ми перейнялися такою глибокою пошаною до книжки, яку мали наші культурні предки, котрі уважали книжку за щось великого, святого, а «книжноє почитаніє» – за необхідну для спасення річ. Розуміється, коли книжка добра». Схожий матеріал – «Сучасні українські графіки» (ч. 55, с. 6–7).

У 1933 р. з’являється велика рубрика «Театр», підготовлена «Арамісом» (ч. 7). Вміщено рецензії на вистави Українського театру ім. І. Тобілевича (комедія «Роксі», оперета «Мікадо») та «Театру ріжнородностей» (фантастична комедія «Магія») у Львові (с. 6-7). У ч. 8 – рецензії на п’єси «Бояриня» та «Мотря» Українського театру ім. І. Тобілевича (крипт. «І. Д.», с. 5).

У ч. 9 започатковується рубрика «Кіно»: замітки «Про вагу кіна» (наголошується на розумінні Ватиканом важливості технічного поступу для поширення католицької ідеї – яке, до речі, буде відбите трохи згодом в документах Католицької церкви: див., напр., енцикліки Папи Пія ХІ про кінематограф 1936 р. чи Пія ХІІ про кіно, радіо й телебачення 1957 р. [7]), «Католицьке кіно у Франції», «Львівські кіна» (це, власне, рецензії). У ч. 13 подається огляд «Большевицькі фільми» (с. 6), у ч. 63 – «Нова фільмова політика» (с. 5–6). Часопис вміщує також рекламу кінофільмів, використовуючи окремі кадри з картин: у ч. 15 (с. 8) – фільму «В тіні хреста» (студія «Парамаунт», реж. Сесіль Б. де Мілль) з повідомленням, у яких кінозалах відбуватиметься перегляд (у ч. 18, на першій шпальті, вже вміщено рецензію на цей фільм). У подальших числах маємо рубрику «З кіна», яка подає рецензії. Матеріали, присвячені цьому виду мистецтва, маємо й у традиційній рубриці «Література – наука – мистецтво» («Католицький фільм»: кінострічка «Під Твою милость») О. Моха (ч. 40, с. 6).

Не обділено увагою й більш традиційні види мистецтва – зокрема, живопис. Так, у ч. 20 вміщено матеріал «Вистава парижських малярів у Львові» (с. 6, крипт. «Б. І.»). Слід зауважити, що мистецькі статті супроводжуються ілюстраціями – зазвичай це фото картин і графічних рисунків, екслібрисів (залежно від того, про що йдеться), вміщуваних у різних числах часопису (не тільки в тих, що й самі статті). Ч. 24 присвячує цій виставці ще один матеріал – «Українсько-французько-італійська вистава образів у Львові» (с. 6, авт. І. Рошкевич). У ч. 27 – повідомлення про персональну виставку Олени Кульчицької (с. 11), а в ч. 32 – розлога стаття І. Рошкевича «Виставка малюнків і гравюр Олени Кульчицької» (с. 6).

Вміщуються й загальнометодологічні статті мистецької тематики, як праця професора Вроцлавського університету, д-ра Фрідріха Вагнера «Яка ціль мистецтва: етична чи естетична?» (1933. – Ч. 60, с. 5–6).

З-поміж інших дотичних проблем, висвітлюваних часописом, можна зазначити мовну: статті «Українська літературна мова і Галичина» (1929. – Ч. 14, с. 6); «Коли ми були одним з найкультурніших народів в Европі» (1929. – Ч. 67, с. 6–7). В останній, зокрема, надруковані зразки грамот, писаних кирилицею, узятих із книжки В. Розова «Українські грамоти» (К.: УАН, 1928), разом із промовистим коментарем редакції: «Тут перед нами наглядні докази, що значила і значить своя держава: навіть коли її давно вже не стало, то ще кидала вона свій яркий рефлєкс не тільки на етнографічно наші землі, але й на державні народи далеких території, від азійських степів почавши по Балкани і Балтийське море. Ще тоді нашою мовою володіли й урядували Татари, Волохи і Поляки. Як-же небогато часу відтоді минуло, а наша мова перестала бути не тільки міжнародною, але й урядовою на нашій власній землі. І як-же марно представляється тепер т. зв. офіціальна українізація, при котрій нашої мови вживають у мнимій українській державі тільки в цілях пропаганди звихнених ідей комунізму та богохульства» (с. 7).

Велику увагу приділено енциклопедичній справі. Зокрема, з 1931 р. регулярно вміщуються матеріали о. М. Каровця про видання першої української загальної енциклопедії.

Значним блоком представлені матеріали про подорожі та літературу цієї тематики, підготовлені І. Кревецьким. Так, у ч. 48 (1929) маємо першу загальнометодичну публікацію «Подорожі (Роди і значіння подорожей. – Історія. – Описи подорожей)» (с. 6–7); у ч. 50 – «Подорожі чужинців по Україні до кінця ХVІІ ст.» (с. 6); у ч. 52 – «Подорожі чужинців по Україні в ХVІІІ–ХХ ст.» (с. 6–7). Ч. 56 презентує «Подорожі українців по Україні» (с. 6–7), ч. 59 – «Подорожі українців по чужині» (с. 6–7), ч. 69 – розлогу статтю-персоналію «Найбільший подорожник України (24-літня подорож В. Григоровича-Барського по Европі, Азії й Африці: 1723–1747)» (с. 6–7).

Як бачимо, блок літературно-мистецьких матеріалів є надзвичайно презентабельним. Тож, підбиваючи підсумки, слід зауважити, що у висвітленні літературно-мистецької проблематики «Нова Зоря» 20–30-х рр. минулого століття стоїть на порядок вище, ніж відновлене видання, оскільки з редакцією співпрацювала ціла когорта блискучих публіцистів, критиків, науковців. Так, часопис мав власну специфіку як католицьке видання, тож та сама літературна критика часом була дещо тенденційною. Але в матеріалах газети (хоча б про того самого не раз розкритикованого В. Винниченка) було представлено цілісний аналіз творчості, тобто читач, знаючи про весь творчий доробок письменника, міг звернутися до першоджерела – тексту – і перевірити слушність міркувань критика, рецензента, оглядача, та й більше – озвучити свою позицію щодо прочитаного на шпальтах часопису.

Такий досвід, безсумнівно, потрібен й при удосконаленні відновленої газети, й при підготовці майбутніх журналістів. Матеріали львівської «Нової Зорі» можуть стати добрим ілюстративно-навчальним матеріалом у вивченні курсу «Літературно-художня критика»: причому стосується це не лише літератури (почасти сучасна рецензія художнього тексту перетворюється на потік суб’єктивних вражень критика), а й музики, театру, кіно, живопису, графіки, нових синкретичних мистецьких явищ.

Слід зазначити, що в представленні літературно-мистецької проблематики часопис виробив своєрідні алгоритми подачі матеріалу, які, наприклад, у літературному портреті узагальнено виглядають так: 1) коротка характеристика мистецької сфери; 2) біографічні дані персоналії; 3) введення в український (світовий) літературно-історичний контекст; 4) бібліографія; 5) аналіз та (або) інтерпретація творчого доробку; 6) роль митця в розвитку літературного процесу і вплив на читацьку аудиторію; 7) прогностичний елемент.

Отже, можна стверджувати, що видання завжди дбало про адекватність відображення цілісної картини світу, подаючи інформацію з усіх галузей знання, мистецтва, торкаючись усіх граней життя окремої людини й соціуму загалом, тому може бути використане як авторитетне джерело для вивчення історії української журналістики.

Література та примітки:

1. Колодний А. Відбув до Москви на посаду Апостольського нунція з аналогічної посади в Україні архієпископ Іван Юркович // Релігійна панорама. – 2011. – № 2. – С. 14–15.

2. «Нова Зоря» – у світлі трьох ювілеїв: Слово директора видавництва «Нова Зоря» о. Ігоря Пелехатого на ювілейній презентації 27 лютого 2006 р. // http// http://novazorya.if.ua/

3. Сніцарчук Л. В. Українська преса Галичини (1919–1939 рр.) і журналістикознавчий дискурс: Монографія / НАН України, ЛННБУ ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики». – Львів, 2009. – 416 с. – С. 236.

4. Крупський І. В. Українська релігійно-церковна журналістика і проблеми національного державотворення // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 1999. – Вип. 6. – 552 с. – С. 395–399. – С. 397.

5. Кобилянська О. Людина. Царівна. – К.: Котигорошко, 1994. – 360 с. – С. 193.

6. Див.: Панченко В. Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900–1920 рр. у європейському культурному контексті. – Кіровоград, 1998. – 272 с.

7. Церква і соціальна комунікація: Найголовніші документи Католицької Церкви про пресу, радіо, телебачення, Інтернет та інші медіа / Упоряд. і наук. ред. М. Перун. – Львів: Вид-во УКУ, 2004. – 440 с. – С. 25–73.